Солодка Даруся - Марія Василівна Матіос
букова палиця літала в її руках, як батіг, начебто вона нею мала когось лупцювати;
з—під цвітастої спідниці визирала нижня сорочка з надірваною полою;
засмальцьована куфайка прикривала широкі шлейки сорочки,
а на нечесану голову була накинута газова косинка невизначеного — але ближче до колись білого — кольору.
Ірина кричала так, що можна було подумати, вулицею йде колона евакуаційних підвод: слова їй зашпортувалися в роті, наче спіткалися об каміння. І коли б хто не знав, то сказав би, що за манерою говорити, Ірина — рідна Цвичкова сестра.
Правда, поки почалася бесіда, а точніше, тристороння сварка між Іваном, Іриною та ближніми сусідами, у людські голови вкарбувалася немаловажна (особливо для молодиць) деталь: Іван Цвичок спить від солодкоїДарусі окремо.
Розчаровано зітхнула Варвара, полегшено — Їлена, жалісливо — Марія.
Поки жінкам розвиднювалося на рахунок того, хто де і з ким спить, Іван вернувся в повітку, одягся, вичесав сіно з волосся, став перед Іриною з вилами — і язик йому також почав шпортатися між зубами:
- Що це ти, ґаздине, з самого ранку вельон натягла на голову? Чи не задумала на старість знов віддаватися, що кричиш — язик тобі заплітається? Дивися, ніхто тебе не візьме, бо вже зморщена.
Та й зареготав на всю обору. Від такого неочікуваного нахабства Ірина задихнулася:
- Ти, мерзо мерзенна, приймаку дурний, безродне насіння, ти, дурню остатний, що до такої самої дурної пристав, ти злодію ґаліцейський, паськудо паськудна… я на тебе управу знайду, ще не вродився такий, щоби я на нього управи не знайшла… будеш сидіти за злодійство у криміналі — кістки зогниють тобі в нім…
Далі слухати такий колоритний бригадирчин монолог міг тільки хіба що дерев'яний чоловік. А Цвичок був чоловіком живим, отож він сміливо посунув на Ірину з вилами, так ніби мав її зараз узяти на зубці і закинути в саме пекло. А перед самим її носом змінив тактику — забив вила в землю і взяв бригадирку за груди:
- Що тобі у нас треба, гадюко?!
- Як що треба?! — аж сперло їй у горлі. — Як то що треба?! Верни мені украдене бильце від залізного ліжка! Ти намовив дитину украсти з дому половину маєтку — і ще питаєш, що мені треба??! — захлиналася слиною Ірина і, здавалося, задихалася від нестачі повітря.
О, ні. Колись то, розказують старі люди, у першу войну йшло цим селом ціле кінне войсько, а попереду на білім коні їхав сам Чапаєв чи то Брусилов;
вигопкувалися гостинцями між двома войнами румунські жовніри, збиваючи кінськими копитами порохи на два сусідські села і на пів села з тамтого — польського — боку;
гарцювали у другу войну на конях мадяри із затиканим за капелюхи півнячим пір'ям і рваними онучами у рваних постолах -
але такого кресання між дорожним камінням і кінськими копитами, як тепер між Ірининим язиком і її зубами — і близько не було.
Ірина зробила одну — стратегічну! — помилку, назвавши Цвичка злодієм.
Як ви вже знаєте, його називали по селах Буковини і Галичини по—всякому, але злодієм назвати не наважився би навіть п'яний. Така мовна нерозважливість коштувала тепер бригадирці зірваної Варварою з її голови і затоптаною під ноги газової косинки і Маріїних двох кулаків не так у куфайку, як у плечі.
Цвичок тим часом став перед Іриною, узявши руки в боки, і запитав з притиском:
- Лиш кажи правду, гадюко, бо як збрешеш — тут тобі й смерть настане! Де було те бильце?
- Як де було?! Поза стайнею, на березі, там, де наш кут сміття скидає! Але то бильце наше, ми ним мали курник обгороджувати!
- Іди, стара курво, до хати, вари чоловікові кулешу і тримай свою дямбу[3] на заперті! Інакше! — Іван витягнув вила із землі і потряс ними перед бригадирчиними очима, після чого та посунула з двору з непокритою головою, залишивши косинку під чиїмись ногами.
Таким чином, шоу на Дарусиному подвір'ї закінчилося без кровопролиття і особливого рукоприкладства.
Поки сусіди енергійно обговорювали вранішню притичину, Іван тихо зайшов у хату, приступив до Дарусі, що так — напіввисунувшись із вікна — дивилася поверх людських голів, на очах притиснув її до грудей і лагідно погладив по голові.
Він щось шептав їй на вухо, та навіть коли б на світі стояла вселенська тиша — ніхто не розібрав би слів, що їх сказав солодкій Дарусі Іван Цвичок, лиш після цього вона злізла з вікна, закрила віконниці і почала розкладати вогонь у печі.
…Але пригоди із залізом на цей раз у Черемошному не закінчилися.
Десь під обід двері в кабінет директора місцевої восьмирічки відчинилися з шумом і гуркотом — і почерез поріг ввалився—вкотився Дмитро Одайний — комірник колгоспу, якого в селі називали Член Колобок за його опецькувату і круглу фігуру і за непомірно часте вживання слова «член».
- Пане директоре! — не вітаючись, прогуркотів басом профундо Одайний. — Або дайте раду своїм учням, або вам буде давати раду райком партії. Ви знаєте, що я член райкому і не потерплю, щоб член бюро райкому розводив у своїй школі такий бардак. Отак! — і гепнув кулаком по директоровому столі.
Директор — молодий високий чоловік у чорних окулярах — продовжував сидіти за столом, гортаючи сторінки класного журналу.
- Що там у вас стряслося, пане член райкому? — підвів очі над оправою окулярів.
- У мене? — здивувався Одайний. — Це у вас стряслося, бо вчора ваші діти замість того, щоб шукати по селі металолом і нести його на здачу, обікрали мій власний двір і понесли тонни металу на подвір'я отих двох дурних — Цвичка і солодкої Дарусі. А ви питаєте, що стряслося у мене, най шляк вас трафить з таким вихованням!
Переповідати подальшу розмову Члена Колобка з директором школи немає сенсу, бо невдовзі двері директорового кабінету іще раз відчинилися і в супроводі конвоїра з пістолетом у правій руці — сільського дільничного Степана — Іван Цвичок переступив поріг і скинув перед присутніми капелюх:
- Доброго здоров'я, пане—товаришу директоре! — сказав, як проїхав фірою.
Директор дивився на дільничного міліціонера, міліціонер гіпнотизував поглядом Цвичка, а Одайний, як щур, водив очима
