Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Бабусю… Дякую, що ти є.

— Ой, перестань. Я теж рада, що досі не померла.

— Та ну. Розумієш… І пробач за той випадок. Я… ти ж мене знаєш. Вічно я дошукуюся правди.

Нещодавно Лінка вирішила, що з неї досить і того, про що вона довідалася. Не можна ризикувати, бо бабуся рознервується, і ще щось станеться. Або образиться. Нічого не вдієш. Може, часом треба з розумінням поставитися до чийогось мовчання?

— Бо ти природжена журналістка. Як і я. Через це я тебе якраз звинувачувати не можу. Це мої гени, — гордо сказала бабуся. — Проте, коли шукаєш правди скрізь довкола, то не завжди самому виходить бути щирим.

Вона раптом поклала список і сіла біля онуки.

— То що, пакуємо нарешті ті речі?

Оскар і Лінка вийшли на маленькій залізничній станції. Візочок з Євою, валізки — усього виявилося дуже багато. Щиро кажучи, сісти із цим у потяг виявилося нелегко. Візочок довелося скласти, кошик нести окремо, крім дитини й багажу. Уф-ф-ф! Лінка й Оскар облилися потом, тим більше, що спека була неймовірна. Потяг скидався на сауну. Шкода, що вони не поїхали машиною. Адам навіть запропонував їх відвезти, але Лінці здавалося, що краще його не турбувати.

— Це недалеко від вокзалу, — втішав Оскар.

Лінка гордовито крокувала з візочком, а він тягнув за собою дві валізи.

— Почекай! — сміявся. — Ти мене перегнала. Я не встигаю!

Лінка завжди любила такі маленькі містечка. Дорогою помітила крамницю, другу, якусь кав’яреньку, де продавали морозиво… Більше нічого. Бо й навіщо? Цього цілком досить.

— Ти знаєш, мама хотіла продати цей будинок. На щастя, батько її переконав, що не варто цього робити. Я такий радий, бо це все-таки мій дім!

Лінка кивнула головою. Вона вже не могла дочекатися, коли його побачить. Мала Єва, на щастя, спала, зрештою, у потязі вона поводилася дуже чемно, мабуть, погойдування вагона її присипляло.

Біля наступної крамнички стояли п’янички, які дружно потягували із пляшок з пивом.

— Добридень! — привітався Оскар, а ті кивнули головою й зареготали.

— Ти їх знаєш? Мабуть, думають, що ти у відпустку із дружиною приїхав, га?

— Нехай собі думають. Іноді це не найгірше, що може бути. Хоча мені не здається, щоб вони занадто багато думали. Хіба про те, за що купити наступну пляшку. А знаєш, що в мене для тебе несподіванка?

— Несподіванка?

— Ага. Побачиш.

Ого. Лінці вже вистачило того, що вона взагалі поїхала на канікули. Та ще й з Оскаром.

Він раптом зупинився, Лінка зробила те саме.

— Це тут, — сказав він. — Ось мій дім.

А Лінка подумала, що лише люди, які мають власний дім, так до цього ставляться. Як до святині. Те саме відчувалося в пана Антонія й пані Стасі. Це все-таки дім, а не квартира в багатоповерхівці. Щось геть інше.

Пофарбована в блакитний колір хвіртка запрошувала ввійти досередини. Зрештою, паркан теж був блакитним, а не чорним чи сірим, як це переважно буває. За парканом пишався сад. Море квітів, назв яких Лінка не знала.

— Шкода, що на біології нам не розповідають, як усе це зветься.

— Не дивися на мене, — усміхнувся Оскар. — Садівник з мене ніякий. Я й гадки не маю, як за ними доглядати. Це все мама, вона на них розуміється. Мама все це посадила. Знаєш, що навіть коли вона пила, то все-таки не забувала про квіти?

І відразу випередив Лінчине запитання.

— Зараз усім займається сусідка. Ми здаємо дім туристам. Є люди, які люблять пожити в тиші. У таких місцях. Ну, і до моря теж не надто далеко… Заходь, — і відчинив перед нею хвіртку й пропустив уперед. — А тепер зачекай, я гляну, чи немає тут якихось неприємних сюрпризів.

— Неприємних сюрпризів? Здається, той мій сюрприз мав бути приємним?

— Хто сказав? — дражнився Оскар. — Ні, сюрпризів у вигляді здохлих щурів чи мишей, чи павутиння… Ви мусите почуватися в безпеці.

Лінка зацікавлено чекала на вулиці й оглядала фасад. Будинок був чудовий, наче мрія. Яке щастя, що вони його не продали. Двері відчинилися, і Оскар, широко всміхаючись, мовив:

— Запрошую в дім, — і відразу заходився показувати: — Ось тут кухня. Ми завжди тут сидимо, усім тут найбільше подобається.

Нічого дивного: меблі зі світлого дерева, стіл, букети сушених квітів у глиняних дзбанках, підлога із широких дощок… Лінці аж голова запаморочилася від побаченого.

— Ось тут вітальня, у ній можна й спати, бо диван розкладаний. Моя кімната на другому поверсі. Хочеш побачити?

Звісно ж, що вона хотіла. Хоча її цікавило, де спатиме вона сама?

— Дивися. Отут я виріс. Усе моє дитинство… Навіть мої машинки й книжечки залишилися. Може, Єві сподобаються. Якось я не зміг їх позбутися. А мама сказала, що це добре, бо якщо будинок винайме хтось із дітьми, то ті матимуть, чим бавитися. Зрештою, ти ще й горище повинна побачити. Там точно море скарбів! Ось тут ванна, ще одна внизу. І мамина спальня, але туди ми не заходитимемо, не треба нічого чіпати… Хоча там однаково сплять чужі люди. Гаразд, ходімо вниз. Покажу тобі твою кімнату. Тобто вітальню.

Лінка всміхнулася. Вона сподівалася, що ліжко буде досить широким, щоб спати на ньому з Євою.

Оскар відчинив двері.

Ні, вона не вірила власним очам!

Авжеж, там було широке ліжко, на якому спокійно могли поміститися двоє.

Була шафа, комод і навіть маленький письмовий столик. Але це ще не все.

Біля ліжка стояло складане дитяче ліжечко. Туристичне. Над ним висіла кольорова каруселька. А на комоді лежала сповивальна дошка в зелені жабки. На тумбочці, крім маленької лампи, стояв горщичок із трояндою.

Лінка проковтнула слину. Вона не знала, що й сказати.

— Звідки… Як ти це…?

Оскар засміявся.

— Подобається?

— Як ти це все зробив?

Хлопець знизав плечима.

— Звичайно. Купив усе на OLX, не переймайся, то дрібниці, привезли мама з Єремієм, як були тут. Ти ж повинна мати якийсь комфорт.

Але Лінка розплакалася й вибігла з будинку, бо не могла цього витримати. Їй здавалося, що це якийсь прегарний сон, але зараз вона прокинеться — і все зникне. Бо такі речі стаються, але точно не з нею.

Сиділа на маленькій лавочці перед будинком й обливалася сльозами. Оскар вибіг слідом.

— Гей, чого ти, що з тобою, що сталося?

— Оскаре, — сказала вона. — Прошу тебе, — глянула на нього серйозно. — Якщо із твого боку це така собі примха, то я не хочу.

— Яка примха? — він нічого не розумів.

— Якщо хочеш мною погратися, а тоді покинути, то не