Діти капітана Гранта - Жюль Верн
– А чому, наприклад, не припустили, що вони живі-живісінькі й нині мешкають у якомусь новозеландському племені? – спитала Гелена. – Адже їхніх тіл не знайшли.
– На жаль, їх і справді немає серед живих, – відповів Паганель, – бо відтоді минуло більше року, а вони досі не повернулись… – І географ пошепки додав: – А коли з Нової Зеландії не повертаються більше року, то це означає, що люди загинули.
Розділ IX. Тридцять миль на північ
Уранці 7 лютого Гленарван дав команду вирушати. Дощ ущух вночі. Сірі хмаринки, що затягли небо, не пропускали сонячних променів на висоті трьох миль од землі, що забезпечувало помірну температуру і було запорукою не надто виснажливої подорожі.
Паганель за мапою визначив відстань від мису Кахвіа до Окленда: вона становила вісімдесят миль, які можна було пройти за вісім днів, долаючи по десять миль щодня. Та замість іти уздовж звивистого узбережжя, географ вважав за краще заглибитися на тридцять миль до поселення Нгаруавахіа, де перетинаються дві річки – Ваїкато і Вайпа. Там пролягав «поштовий тракт», точніше, придатна для возів стежка, що перетинала майже весь острів – від Нейпіра біля затоки Хокса до Окленда. Цією дорогою можна було дістатися до Дрюрі, а там як слід відпочити в непоганому готелі, який настійно рекомендує природодослідник Гохштеттер. Розподіливши між собою їстівні запаси, мандрівники вирушили вздовж берега бухти Аотеа. Вони йшли, тримаючи напоготові заряджені карабіни, пильно вдивляючись у горбисті рівнини, що простиралися на схід.
Паганель раз по раз зазирав у мапу і з захопленням вихваляв її точність. Скількись часу маленький загін ішов по піску, що утворився зі скалок двостулкових черепашок, висохлих кісток із домішкою закису й перекису заліза. Варто наблизити до такого ґрунту магніт, як він одразу ж покривається іскристими кристалами.
На березі під тихий хлюпіт хвиль припливу без остраху бавилось кілька тюленів. Ці морські мешканці з круглою головою, спадистим лобом і виразними очима були напрочуд милі. Дивлячись на них, розумієш, чому, оспівуючи цих своєрідних морських мешканців, давні оповідачі втілили в них образ спокусниць-сирен.
На берегах Нової Зеландії багато тюленів. Полювання на них – досить прибуткова справа, адже їхній жир і шкура користуються великим попитом.
Серед тюленів особливо виділялись трійко морських слонів. Величезні, завдовжки від двадцяти п’яти до тридцяти футів, сіро-блакитні тварини вилежувались на товстому шарі гігантських морських водоростей ламінарій. Вони піднімали хоботи і смішно поводили довгими грубими вусами, що звивались кільцями, наче бороди у джинджиків.
Роберт із цікавістю спостерігав за ними.
– Овва! – раптом вигукнув він. – Тюлені їдять рінь!
І справді, деякі тварини пожадливо ковтали камінці, що лежали на березі.
– Тюлені й справді ковтають берегову гальку, – відповів Паганель.
– Ох і дивна ж у них їжа! – здивувався Роберт. – Але ж її неможливо перетравити.
– Ці тварини ковтають каміння не задля насичення. Таким чином вони навантажуються баластом, щоби потім було легше зануритися під воду. Коли вони повернуться на берег, то без особливих церемоній скинуть цей баласт. Зараз ти маєш можливість побачити, як тюлені, наглитавшись камінців, пірнатимуть на дно.
І справді, невдовзі шестеро тюленів, ледь перевалюючись, поповзли в напрямку берега і щезли у водній стихії. Та Гленарван не міг гаяти дорогоцінний час в очікуванні на повернення тюленів, аби поспостерігати, як ті скидають баласт. На прикрість Паганелеві, маленький загін вирушив далі.
О десятій зупинились на сніданок побіля підніжжя великої морської скелі. Тут скелі нагадували кельтські кам’яні пам’ятники. На мілині плавало безліч устриць, але вони були надто дрібні й не вельми приємні на смак. Та Паганель порадив Олбінету спекти їх на розжареному вугіллі. Зготовані устриці пішли на «ура» і під час сніданку їх ум’яли не одну дюжину.
Мандрівники трохи відпочили і знову рушили вздовж берега бухти. На гребенях скель тулилися тисячі птахів: фрегати, фульмари, чайки й велетенські альбатроси, які сиділи нерухомо на гостроверхих стрімчаках.
До четвертої години без особливих зусиль пройшли десять миль. Жінки виявили бажання йти далі, не зупиняючись, аж доки за мапою дорога не змінить напрямок. Тоді треба було, посуваючись попід кряжем з кількох гір, оминути їх і заглибитись у долину річки Вайпа.
Удалині простиралось неозоре зелене лугове море. Здавалося, що йти ним буде суцільним задоволенням. Та коли мандрівники підійшли до зеленого килиму, то з прикрістю побачили, що йти ним буде не так-то й просто. Замість трави перед ними постали нескінченні чагарники з білими квітками, серед яких виднілась незліченна кількість високої папороті, вельми поширеної у Новій Зеландії. Довелося прокладати дорогу поміж деревовидними стеблами, що було не дуже приємно. Надвечір зробили привал. Мандрівники подолали чотирнадцять миль, тож слід було подбати про відпочинок. Повлягалися під покровом чудових норфолкських сосен. Ковдр не бракувало, тож мандрівники порозстеляли їх і непогано влаштувались на нічліг.
Гленарван ужив необхідних заходів безпеки. Двоє озброєних чоловіків мали вартувати до ранку. Багаття не палили. Вогняний бар’єр – чудовий захист від хижаків, однак у Новій Зеландії немає ні тигрів, ні левів, ні ведмедів; щоправда, їх повною мірою заміняють самі новозеландці, а вогонь напевне привернув би увагу цих двоногих ягуарів.
Ніч перебули благополучно. Турбували лише настирні піщані мухи – нгаму, як їх називають туземці, та аж надто нахабне сімейство пацюків, яке старанно поточило мішки з провізією.
Наступного ранку, 8 лютого, Паганель прокинувся як ніколи спокійний. Можна навіть було подумати, що він повністю змирився зі своїм перебуванням на новозеландській землі. Йому досі не трапилися маорійці, яких географ особливо побоювався. Ці кровожерливі істоти навіть не тривожили вченого уві сні, про що він з приємністю поділився з Гленарваном.
– Мені здається, що нам пощастить під час цієї невеличкої подорожі, – додав він. – Сьогодні ввечері ми маємо добратися до сутечі Вайпи і Ваїкато і вийдемо на оклендську дорогу. Ну а там вже нічого боятися зустрічі з туземцями.
– А яку відстань нам доведеться подолати до злиття рік Вайпа і Ваїкато? – запитав Гленарван.
– П’ятнадцять миль. Майже стільки, скільки ми подолали вчора.
– Але цей ненависний чагарник дуже гальмує, – зауважив Гленарван.
– Аж ніяк, – заперечив географ. – Тепер ми йтимемо уздовж річки Вайпи. Це легка дорога, тож ми дуже швидко подолаємо її.
– Тоді вперед! – вигукнув Гленарван, бачачи готовність
