Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

Француз аж на виду змінився, почувши ту ціну.

— Та ви підрахуйте, — провадив Колінз. — Ангажемент на тисячу двісті тижневих вам забезпечено, і ви матимете вісімсот доларів чистих щотижня. За шість тижнів вернете свої гроші, а ви ж заангажуєтесь не на шість тижнів, а на всі сто, та ще й потім вас самі проситимуть зостатись надовше. Якби я був молодший та вільніший, то сам би подався з ним збивати капітал.

Так Вухано Вуханіні було продано в рабство, і він залишив Сідервайлдську дресирувальну школу, щоб своїми муками веселити глядачів по цирках та естрадах усієї країни.

РОЗДІЛ XXVII

— Уся річ у тому, Джонні, що ласкавістю собаку на справжні циркові трюки не наламаєш, і цим собаки різняться від жінок, — навчав Колінз помічника. — Ти ж знаєш, як воно буває із собаками. Ласкою навчиш його лягати, качатися, прикидатись неживим і всяких таких дешевих штук. Тоді надумаєш показати його приятелям, а він побачить нових людей, від збудження одуріє й нічого не хоче робити. Це так само, як із дітьми. Вони бентежаться в товаристві, забувають усе, чого їх учили, і тільки сорому тобі завдають. А на арені собака має виконувати справжні складні номери, яких він не любить, ненавидить. Та ще, може, він нездужає, застудився, або сверблячка в нього, або просто настрій кислий. Що ж ти маєш робити? Вибачатися перед публікою? І взагалі на арені програма має йти як годинник. Твій номер починається в певну хвилину, і часом ти мусиш його виконувати до семи разів на день, залежно від умов ангажементу. І твої собаки повинні бути весь час готові до виступу, на команду. Вмовляти їх, улещувати, чекати нема коли. Отже, лишається одне. Домогтися, щоб вони знали, що ти з ними не панькатимешся.

— Еге ж, собаки не дурні, — зауважив Джонні. — Вони добре знають, коли ти жартуєш, а коли ні.

— Атож, — схвально кивнув головою Колінз. — Тільки-но дай їм попуст, і вони одразу ледачіють. Розм’якни й побачиш, як хутко почнуть виконувати свої номери нечисто, їх треба весь час тримати в страху божому, а як ні, то вмить сам із торбами підеш, у жодному путньому цирку ангажементу не випросиш.

За півгодини Майкл — звичайно, не розуміючи й слова, — почув, як король дресирувальників викладає ще одному учневі інший закон.

— Для нас, Чарлзе, годяться тільки покручі та дворняги. Серед чистокровних і одного на десяток не знайдеться придатного для цирку, хіба що в нього заяче серце; а якраз відвагою чистокровні різняться від дворняг та покручів. У них гаряча кров, як і в породистих коней. Вони вразливі й горді. І оце найгірше. Ти прислухайся до моїх слів. Я своє ремесло дістав у спадок і вчився його змалечку, ціле життя. І дечого досяг. А знаєш чому? Бо я тямлю своє діл о. Закарбуй це собі. Тямлю!

Ще одна перевага в покручах і дворнягах — вони дешеві. Як працюєш із ними, не страшно й занапастити котрого, бо завжди можна знайти заміну, і недорого. І вчити їх легше. На них легко нагнати страху божого. А з чистокровними те й лихо, що на них страху божого не наженеш.

Налупцюй дворнягу як слід, і що вийде? Він лизатиме тобі руки, і коритиметься, і на мороці пошито робити те, що ти від нього хочеш. Бо дворняги — це собаки-раби. Вони не мають відваги, але в цирковому собаці відвага якраз і не потрібна. Потрібен страх. А спробуй-но набий чистокровного, то побачиш, що буде. Іноді вони після цього здихають. Я сам таке бачив. А як не здихають, тоді що? Робляться вперті, або злостиві, або і те, і те заразом. Буває, так тоді рвуться кусатись, що аж піняться з люті. І ти можеш такого вбити, але пінитись і кусатись не відучиш. А інші робляться вперті. Ці якраз найгірші. Пасивний опір, як то кажуть. Вони не огризаються. Можеш натовкти такого до смерті, але не присилуєш ні до чого. Вони як ті християнські мученики, що давали спекти себе на вогнищі або спряжити в олії. У них свої переконання, і ти роби що хоч, а їх не зміниш. Вони скоріше здохнуть… І справді здихають. Я мав таких. Я ж сам колись учився… і навчився, що краще з ними не заводитись, їм не даси ради. У них більше терплячки, ніж у нас. На них тільки марнуєш час, нерви та й гроші — бо коштують вони дорого.

— Ось хоч би цей тер’єр, — Колінз кивнув головою на Майкла, який стояв за два-три кроки позаду й понуро споглядав усе, що робилось на арені. — Він чистокровний, і в нього обидві вади: впертий і злий. Тому він ні на що не годиться. Я його ні разу не лупцював по-справжньому й не буду. Бо це ні до чого. Як дуже його притиснути, він огризатиметься. І не впокориться до смерті. А щоб заїдатись, коли не дуже тиснуть, він занадто розумний. Але як не тиснути, то він і не навчиться нічого. Я б його сплавив хоч і сьогодні, якби не був певен, що дель Мар не міг помилитися. Сердешний Гаррі знав, що в цього пса якийсь особливий хист, козирний номер, і я хочу дошукатися, що ж воно таке.

— Може, він із левами виступає? — підказав Чарлз.

— Так, він саме з тих, що не злякаються й лева, — погодився Колінз. — Але який же особливий номер може він викопати з левами? Класти голову в пащу? Я ще не чув, щоб собаки таке робили, і це непогана думка. Що ж, можна спробувати. Бо хіба лиш це нам і зосталось, уже ми його на всьому пробували.

— Можна зі старим Ганнібалом, — знову підказав Чарлз. — Йому колись у цирку Сейлза й Сінкера жінка клала голову в пащу.

— Старий Ганнібал починає дуріти, — заперечив Колінз. — Я давно за ним стежу й хочу його спекатись. Кожна тварина може будь-коли сказитися, надто дика. Розумієш, життя їхнє неприродне. А як сказиться, тоді амба. Пропали твої гроші, а як не знаєш свого діла, то й сам можеш пропасти.

Майкла, напевно, справді випробували б із Ганнібалом, і, можливо, він позбувся б голови в страшній левовій пащі, якби ненароком не втрутився щасливий випадок. Бо за мить Колінз уже слухав квапливі слова наглядача над левами й тиграми. То був чоловік років,