Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

По всьому штату Вашингтон, у димних невеликих заводських містечках на Олімпійському півострові, на вологих молочних фермах, притулених біля підніжжя Каскадних гір, у шикарних вікторіанських будинках на Капітолійському пагорбі в Сіетлі та на човновій станції «Ескімосів», що наскрізь продувається вітром, на Косі Монтлейк люди стояли й голосно вітали перемогу. Матері і батьки помчали в офіси «Вестерн Юніон» відправляти привітання своїм синам далеко на схід. Газетярі відчайдушно кинулися придумувати заголовки. Бармени накривали столи для прийому на човновій станції. Те, що було мрією, стало реальністю. Їхні хлопці збиралися на Олімпійські ігри. Уперше у своїй історії Сіетл змагатиметься на світовій арені.

Сидячи біля радіо в недобудованому будинку Гаррі Ранца на озері Вашингтон, Джойс і діти теж святкували перемогу. Гаррі не сказав нічого, але раптом, сяючи, почав порпатися в ящиках, витяг великий американський прапор, прикріпив його на стіні над радіо і відступив, щоб помилуватися ним. Діти побігли розповісти хороші новини своїм друзям по-сусідству. Джойс, спокійно радіючи, заходилася прибирати шкаралупки від арахісу, які діти розкидали по підлозі, нервово слухаючи репортаж про перегони. Невеликий смуток оселився в глибині її душі: це означало, що Джо не повернеться додому до кінця літа. Але це було дрібницею, відкинутою геть несказанною радістю, яку вона відчула, коли почала уявляти собі, як Джо, одягнений в олімпійську форму, сходитиме з потяга в Сіетлі, коли, нарешті, повернеться додому восени.

Сяючи широкими білими усмішками, Джо і його товариші по команді догребли назад до човнової станції Принстона, кинули Боббі Мока у воду, виловили його і тоді вишикувалися перед пресою та фотографами кінохроніки, які чекали на них на плавучому причалі. Генрі Пенн Берк, голова Американського олімпійського комітету з академічного веслування, став поруч із Боббі Моком і простягнув йому срібний кубок. Задзижчали камери кінохроніки, і Мок, мокрий та з оголеним торсом, узявся за одну ручку кубка, а Берк, у костюмі і краватці, — за другу. Потім Берк почав свою промову. Він говорив, і говорив, і говорив. Хлопці втомилися, на розжареному причалі було спекотно, і вони хотіли якомога швидше прийняти душ та почати святкувати. Проте Берк продовжував говорити. Нарешті Мок злегка смикнув кубок, і той вислизнув із руки Берка. Той все одно продовжував говорити. Зрештою, на чолі з Моком, що стискав у руках кубок, хлопці просто тихо відійшли, залишивши Берка одного на причалі, а той усе ще говорив, поки продовжували крутитися камери кінохроніки.

Ел Ульбріксон також видав кілька коментарів для преси, правда, значно коротших. Коли його запитали, як він пояснює успіх своєї університетської команди цього року, він удався прямо до самої суті справи: «Кожен хлопець у човні мав абсолютну впевненість у кожному з його товаришів по команді... Причина їхнього успіху не може бути приписана окремим особам, навіть загребному Дону Х’юму. Щира спільна праця протягом усієї весни — ось що привело до перемоги».

Ульбріксон не був поетом. То була вотчина Покока. Але його коментар був максимально близький до того, що він відчував у своєму серці. Він осягнув із певним внутрішнім переконанням, що, нарешті, вхопив те, що вислизало з його рук протягом багатьох років. Усе сходилося: правильні веслярі з правильними відносинами, правильні особистості, правильні навички; ідеальний човен, обтічний, збалансований і надзвичайно швидкий; виграшна стратегія на довгих і коротких дистанціях; рульовий із мужністю та інтелектом для ухвалення важких рішень та їх швидкого втілення. Усе це складалося в щось більше, ніж він міг реально пояснити словами, можливо, більше, ніж навіть міг би викласти поет — щось за межами суми його складових, щось таємниче, непередаване й прекрасне для споглядання. І він знав, кому дякувати за переважну частину цього.

Повертаючись у спекотних, вологих сутінках із Джорджем Пококом назад до «Принстон Інн» того вечора, обоє чоловіків зняли піджаки й перекинули їх через плече. Ульбріксон раптом зупинився, різко повернувся до Покока і простягнув йому правицю. «Спасибі, Джордже, за твою допомогу», — сказав він. Покок пізніше згадував той момент. «Почути таке від Ела, — розмірковував він, — було рівносильним феєрверкові та духовому оркестру».

Пізніше того вечора хлопців вшановували на щорічному бенкеті Лояла Шауді, де вони знайшли традиційну пурпурову краватку і 5-доларову банкноту на кожному місці за столом. Але поки вони вечеряли і святкували, тривожні чутки почали ширитися коридорами «Принстон Інн».

До 20:00 чутки підтвердились. Після своєї багатослівної промови на причалі перед човновою станцією Принстона Генрі Пенн Берк покликав Ела Ульбріксона, Джорджа Покока і Рея Екмана, спортивного директора університету Вашингтона, до себе в номер і висунув їм, по суті, ультиматум. Якщо Вашингтон хоче поїхати до Берліна, хлопцям доведеться оплатити поїздку самотужки. «Ви муситимете заплатити за ваше перевезення, — сказав Берк. — Ми просто не отримали грошей». Берк, який, за збігом обставин, був також і головою Спортивного клубу Пенсильванії у Філадельфії та основним відповідальним за збір коштів для нього, продовжив, що, зрозуміло, у Пенсильванії багато грошей, і як команда, що зайняла друге місце, вона, природно, буде щаслива замінити команду Вашингтона в Берліні.

Схожі драми розігрувалися по всій Америці того тижня. Американський олімпійський комітет (АОК) оголосив, що зазнає браку коштів. Плавців, фехтувальників і десятки інших команд просили частково або повністю профінансувати їхню поїздку в Берлін. Але до цього моменту ні АОК, ні Олімпійський комітет з академічного веслування (ОКАВ) навіть не натякнули, що будуть не в змозі відправити переможний екіпаж на олімпіаду. Заскочений зненацька, Ульбріксон був приголомшеним і розлюченим. Університетові вже доводилося раніше випрошувати і складати докупи кожен цент від випускників та громадян Сіетла, щоб просто відправити хлопців на схід в Поукіпзі й Принстон. І не було жодних шансів, що будь-хто з цих хлопців зможе посприяти власними коштами. Вони не були спадкоємцями і нащадками промислових магнатів, це були діти американського робітничого класу. Усе це жахливо відгонило. У гніві, вашингтонці були готові залишити номер, але Берк продовжував говорити. Він зазначив, що Каліфорнія заплатила за свій переїзд у