Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Що, дитино?
— Я вас щось хочу спитати, але підійдіть ближче. Лідія Петрівна підійшла до Мотриного ліжка. Мотря обіймила її за шию.
— А що робить ясновельможний? — спитала нараз так щиро, як дитина, і тою щиростею геть розоружила тітку.
— Тю! Яка цікава. А веретена, а кужелі, а ігли — не ласка, що?
— Ні, не ласка, не цікаві.
— Боже ти мій, які тепер часи настали. Дівчина відрікається того, до чого її Господь создав.
— Мене Господь не создав для веретена.
— Гадаєш, до булави? — спитала тітка Лідія, і вони обі розсміялися вголос. Довго не могли заспокоїтися.
Одна другій долонею загулювала губи, і сміялися ще гірше.
— Ну вже досить, вже досить, а то ще гетьман почує і прийде, — сказала тітка.
— Овва, нехай приходить, не страшний, — відповіла Мотря.
— А якщо я розкажу йому, чого це ти сміялась.
— А ти — ні?
— Ну, тихо, ша! — І вони хвилину вдавали поважних, щоби сміятися наново.
Мотря вертала до здоровля, тішилася життям. Здавалося їй, що поборола не одну хоробу, а дві, і що тепер не має вже чого боятись. Що гіршого може статись від того, що вже було? Батьки заслали її до монастиря, а вона втікла до гетьманової палати… Чи плакати, чи сміятися?
ЧИ МЕНІ СНИТЬСЯ, ЧИ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ
Сніг перестав падати, брав мороз. Мурувало вікна. Долішні шибки геть укрилися квітками, крізь горішні видно було небо.
Мотря післала до неба свій привіт.
Любила простір і рвалася до нього, а тут мало що не цілий місяць пролежала в постелі.
Скоро вбиралася в плахту і в корсетку і зав'язувала пояс.
Ах, як ті руки дрижать! І стояти так якось важко. Сіла біля зеркала, щоб до ладу довести волосся. Не могла, сил бракувало. Як-будь сплела свою довгу косу і на плечі пустила.
Тітки Лідії не кликала. Її, мабуть, і не було в дворі, вибиралася до сповіді. Певно, поїхала ще вранці, бо весь день не заходила до неї. В дворі тихо. Челядь привикла тихо по покоях ходити. Ах, як наскучила тая тишина Мотрі! Не сотворена вона до монастирського життя. А тут хтозна, чи не доведеться і в монастирі жити?
Відганяла від себе чорні думки. Хотілося соловеїв слухати, не ворон. Соловеї в зимі не співають, а до весни далеко.
Радість мішалася зі смутком. Здоровля поборювало недугу, але й недуга не зрікалася так легко своїх прав. Мотря чула її в тілі і в душі. В тілі, бо бракувало сил, в душі, бо радості тривкої не було. Хвилювалася. Пробувала ходити по хаті, — важко. Що кілька кроків мусіла спочивати. Видно, німець знає своє діло, видно, ще не пора вставати.
Але годинку можна побути на ногах, лиш годинку…
І Мотря відчинила двері до тітчиної кімнати. Тихо і пусто. Тільки пташки скакали у клітці. Відчинила ще одні двері, і там не було нікого. Перейшла ще одну велику світлицю і мало серед неї не впала. Насилу доволіклася до якогось крісла.
— Але ж підтяло мене! Голова крутилася, стіни сунулися злегка. Закрила очі руками і сиділа так добру хвилину, стараючися не думати про ніщо. Відпочивала.
Нараз почула різкі мужеські кроки.
Змінялася варта біля гетьманських покоїв.
Значиться, за цими дверима гетьман, це його кабінет, там він найрадніше перебуває.
Мотря злегка застукала в двері.
— Увійдіть!
Не відчиняла. Сіла на кріслі біля дверей, бо боялася, що впаде.
— Увійдіть! Хто там? — почула голос Івана Степановича.
Не відповідала. Коли б до спальні не було так далеко, вернула би туди…
Запізно.
Гетьман встав, пройшов від стола до дверей і поставив руку на клямку. Мотря піднялася з крісла.
— Чи мені сниться, чи мені здається, що ясне сонечко крізь хмари сміється, — говорив, врадуваний появою несподіваної гості.
— Ані тобі сниться, ні тобі здається, з туги за тобою серце в груди б'ється, — відповіла насилу, чуючи, що ноги вгинаються під нею і що земля западається вглиб.
Гетьман підтримав її і більше заніс, ніж запровадив до високого фотелю біля свойого стола в кабінеті.
Чула, як цілував її зимні руки і як до уст підносив хрусталеву чарку з вином, розпущеним водою.
Тривала між сном і явою, між буттям і небуттям, ніби повисла над землею, не доторкаючися її ногами.
Цей стан був такий томлячий, але разом із тим такий любий і незвичайний, що не хотіла вертати з нього до свідомості, лиш рада була перейти прямо в невідоме, забуваючи про все, а забираючися з собою лиш цей один момент, як найдорожчий спомин з цього світу…
Хтось перейшов сіньми, задзвонили перед ґанком дзвінки, чи не тітка Лідія вернула?
І Мотря відчинила повіки.
Гетьман біля крісла стояв і тривожно дивився на неї, він, що ніколи не зраджував тривоги.
Усміхнулася, ніби дякуючи за спочуття.
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій…
І знову більше заніс, ніж відпровадив Мотрю до її світлиці.
ЧИ ДОСПІВАНА ПІСНЯ?
На другий день Кочубей до Бахмача приїхав, щоб гетьманові побажати свят.
Гетьман не хотів сего року святкувати в Батурині Різдва. В столиці надто шумно тоді буває. Генеральні старшини, урядовці, духовники, а то й недалекі полковники та сотники спішать до гетьмана з привітом. А йому хотілося спокою; наскучило фарисейство людське.
Кочубей привіз дичину й рибу, бо вони з гетьманом по старій звичці обдаровувалися при таких нагодах. Ті дари матеріальної вартості для них не мали, і моральної також — ні, були прямо звичайною формою, котрої не хотілося нехтувати.
— Я тобі, Іване Степановичу, — гуготів басом Кочубей, — привіз, як то кажуть, чим хата багата. Не погордуй, будь ласка. Нарочно для тебе в ліси на лови їздив.
— Спасибі, Василю Леонтійовичу. Будь певний, що якою рукою ти даєш, такою я приймаю, — відповів гетьман. — Жаль тільки, що трудився для мене, сам звірину стріляв, а може, й рибу ловив.
— Звірину, то так, а рибу мої люди тягнули, я до того не ох огник.
— Апостольське ремесло ловити рибу, лиш тільки не в каламутній воді. Але нам до апостолів далеко; ми люди грішні.
— Мечем промишляємо.
— Хто мечем воює, той від меча гине, який би цей меч і не був.
Хвилину перекидалися словами, бо не могли попасти на властиву тему.
Мазепа, як господар, мусів уважати, щоб не зразити гостя, Кочубеєві нечиста совість не давала щиро говорити.
— А як мається твоя дружина? — спитав нараз гетьман.
— Спасибі, здорова, — відповів Кочубей і махнув рукою, припиняючи дальшу розмову. — Е-ет! — А по хвилині спитав:
