Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— Викликали Григорія? — зацікавлено запитав Варивон і аж гребти перестав, щільно притискаючи весло до обшивки.
— Викликали, — несподівано усміхнувся Дмитро. — Вислухав він Крамового, подивився поверх мене на стіну і почав тобі вичитувати, прямо наче із книги: «У наших краях є кілька місцевих популяцій, що дають кращі врожаї, ніж відомі гатунки. Із них ми будемо створювати високоврожайні нові сорти. Товариш Горицвіт стоїть на вірному шляху», — знову подивився поверх мене… Не сподівався на такий захист… Тихше під'їжджай до берега. Ат, чорті Повільніше греби.
Після необережного плеску весла попереду лунко вдарила щука, і розколихана вода загойдалась в хисткому жовтуватому відсвіті ліхтаря. Дмитро, перехопивши обома руками остя, напружено вдивляється в прибережну смугу води. Ось між чорним покрученим корінням він помічає витягнутий навскіс, грубим кінцем до поверхні, темний штурпак. Відчуваючи, як холоне всередині, Дмитро трохи подається вперед, на мить застигає і раптом блискавичним ударом вганяє остя в глибінь.
— Поов! — злякано і неголосно обізвалась ріка. Варивон закам'янів на кормі, до болю стискаючи відполіроване руками весло. Здається, поволі-поволі товариш підіймає довге держало. Звиваючись, по воді лунко вдарив темний хвіст, і Дмитро кидає в човен остя з нахромленою щукою.
— Єсть! — схоплює рибину обома руками Варивон і здіймає її з гострих крицевих стрілок. — Добрий щупачок попався. Поплюй, Дмитре, щоб удача була.
— Не треба, — всміхається Дмитро і стирає з чола холодні бризки, що злилися з дрібними краплинами поту.
Знову ледве чутно плюснуло весло, і човен безшумно, як тінь, поплив понад берегом. Блідувате сяйво колишеться по воді, зрідка освітлюючи вербові котики і пучки трави. Не скоро Дмитро помітив темний навскісний обрис і легким та сильним ударом пустив остя поміж плетиво прибережних корчів. Міцно забилася риба в глибині, метнулась од берега, аж потягнула чоловіка за собою. Гойднувся човен, і хвиля хлюпнула через верх.
— Чорт! — вилаявся Дмитро і з напругою потягнув до себе остя.
— Оце так щука! — в захопленні вигукнув Варивон, коли велика риба, напівпересічена остям, почала дужими ударами хвоста, неначе коряком, вихлюпувати воду з човна. — Дмитре, погреби ти. Хочеться і собі попробувати рибальського щастя.
— Не витримав? — обережно переходить на середину. Захитався човен, і Варивон, тримаючись руками за борти, переліз на місце Дмитра. І коли Дмитро кілька разів безшумно провів веслом, побачив як під човен почав підпливати чорний обапол. Варивон, також думаючи, що це дерево, недбало опустив у воду остя, і враз сильний удар перехилив човна. Глухо і міцно вистрілила ріка, і величезна щука прожогом метнулась на бистрінь.
— Ах ти, дідько лисий! Ну хто б міг подумати? — вилаявся Варивон. — Ох, і щука ж була! Ну деревина-деревиною. От жаль. Аж серце, значить, під горло підкотилось. Ах ти, чортова віра. Ну що було б догадатися! Прямо не риба, значить, а брус.
І Дмитрові було шкода, що втекла така здобич, проте почав заспокоювати друга:
— Дарма. Така щука могла б і нас, і човен перекинути. Навряд чи витягнули б її. Хватить для нас ще цього добра.
— На таку рибину рідко коли нападеш. Ох, і щука! Всім щукам щука. Прямо як підвалина! — ніяк не міг заспокоїтися Варивон.
— Скоро ти вже скажеш, що вона як хата була.
— Добрі тобі смішки з чужої лемішки… Ех, і щука… За ліском човен пішов по зелених затоплених лугах, і кучеряві завитки трави, широколисті пучки кваску, освітлені хистким сяйвом, здавалось, ворушились і підіймались вгору. Тут Варивон убив кількох окунів і дві щучки.
Пізньої ночі поверталися друзі додому. За човном бігли темні береги, тихо зітхала і охкала вода, врозтіч кидалися зорі. І увесь світ, притихлий та багатий, доброю задумою сповивав натомлене тіло Дмитра, заспокоював натривожене серце, розганяв докучливі думи і невдачі. І уже пересварка з Крамовим відпливала в далеку далечінь, як отой підгнилий, похилений стовпець на загаті. І не буденний дріб'язок, а ширший і відрадний світ входив у міцні груди чоловіка.
— Про що думаєш, Дмитре?
— Як тобі сказати? І ні про що, і про все. Бувають такі хвилини. Не помічав?
— Бувають. Як визоріло, — поглянув Варивон на небо. — І година тиха, хоч мак сій.
— Світанок скоро. Це ми вже в село не підемо. Заночуємо в колгоспному дворі, щоб завтра не припізнитися на сівбу.
— І я так було подумав… Переганяєш мене, Дмитре, в посіві!
— Мало на що перегнав. От з сівбою гречки боюся, щоб не запарився. Вередлива рослина, як перебірлива дівчина. Трохи знаю, як біля неї ходити…
— Біля дівчини. Так, ця наука складна, особливо коли біля вередливої…
— Помовч, бо зараз хвостом рибини по твоїх пащекуватих губах звезу… Одна досада — наперед знаю: не дасть мені Крамовий до пуття гречку посіяти, — знову похмурнів.
— Чому так думаєш?
— Він буде гнатись за виконанням графіка посіву, натискати, аби скоріше зерно в землю кинути. А гречку треба сіяти, сам знаєш, в таку годину, щоб вона під «запал» не попала, бо інакше всю твою роботу як корова язиком злиже. Ну і почнеться тяганина. Крамовий очі виїсть, що треба було не ті гатунки сіяти. І вийдеш винен кругом. Ех, коли б забрали від нас того чортового свистуна.
— Ти вже все, значить, наперед продумав, — здивувався Варивон. — Це вже, напевне, не в одну книжку заглянув, з усіма гречкосіями порадився?
— А як же інакше може бути? Занапастити посів — це, виходить, і державу підведеш, і себе обділиш. Та як потім і в очі людям подивитися, коли знаєш, що сам колгоспне добро не зумів відстояти. От прийдуть, скажімо, до нас шефи з заводу. Розкажуть про свої досягнення, про нові плани, а потім товариш Недремний покладе мені руку на плече, як це він робить, вірячи моїм словам і ділу, та й запитає: «Яких успіхів добився, Дмитре Тимофійовичу, чим порадуєш нас?» Що ж мені прийдеться говорити? «Угробив колгоспний посів, товаришу Недремний. Гірше одноосібника угробив». — «Добре ви нам помагаєте», — відповість і обернеться.
— І дуже просто таке може бути. Він усюди загляне, все його цікавить. Ну, і кліпай очима перед народом, — погодився Варивон.
— От і думаю не тільки про графік, а про врожай про більшовицький. Бо я не дощову годину в колгоспі, як отой Василенко — душа спекулянтська — пересиджую. То життя наше і наших дітей. Отож і хочу робити, щоб не так-сяк день до вечора дотягнути, аби трудодень записали. Чи як ти думаєш? Крамовому треба, щоб усе в правильні строки виконувалось. Мене ж найбільше цікавить, щоб
