Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

В першій же отарі, яку стріли, відлучили вісім овець. Пастух питає:

— А що му говорити ватагові?

— Скажеш, що був Довбуш та й забрав.

Пастух видивився на славного отамана. Потім труснув головою.

— Оннаково мені життя не буде — з'їст господар. Іду з вами.

Джамиджуки переглянулися. Олекса усміхнувся.

— А єк ти си називаєш?

— Лаврів Андрій.

— Добре, Андрію. Ігім — най я сі подив'ю, єкий з тебе може бути опришок.

Федір Джамиджук потиху говорив Олексі:

— Шо береш не знати кого? Може, воно й нездале.

— Віпрубуєтси. А тепер нам людей тра.

Коли прийшли на місце, ватага була ще не вся в зборі. Бойко був, Срібнарчук із Гаштураком — нерозлучні приятелі. У тім же дні прийшов Кошак і приніс новину, що караван вірменських купців, бажаючи забезпечитися від опришків, найняв собі ескорт з микуличинських людей під проводом Мочернака, багач такий був у Микуличині. Будуть вертати в скорім часі купці, лиш невідомо саме коли. Добре би підсісти й стрясти.

Олекса подумав. Відмовитися — леґіні можуть запротестувати.

— Мало нас. Не збізуємо. Може бути лихо. Нехай приведут ми людей з Довгополя та з Путилова — тогди будемо си дивити.

Аби не сидіти так та й аби не давати хлопцям нагоди до всякого роду розмов, Олекса подався до Ланчика й там ограбував корчму. Але корчма, показалося, була не багата, здобич дісталася така убога, що Олекса навіть не паював.

— Приберемо бирше — тогди розпаюємоси.

Було досадно. Думав дати яку винагороду хлопцям за страчений час — і нічого не вийшло.

— Йгім до Добротвора, там, видев, багатший корчмар.

Перележали день у кущах, уночі вдарили на корчму. Але й тут майже нічого не знайшли. Олекса спохмурнів.

Він знав теоретично, що неудачі не зміцнюють власті начальників, але от довелося вперше відчути це й на практиці. Хлопці починали потроху показувати норови. Те, що думали раніше, почали говорити півголосом; те, що говорили півголосом, казали тепер на повний голос. Зухваліше відповідають, недбало виконують дрібний наказ.

Показалося, що не він, Довбуш, пан над своїми леґінями, а вони, властиво, пани над ним. І поки слуга вірно служить — доти пани дозволяють верховодити над собою, приказувати ніби, чи що. Але от полоса удач пройшла, почалися неудачі. Може, це буде коротко, може, завтра ж буде інакше — але пан уже ворушиться, уже розкриває очі…

Ще одна–дві неудачі — і вже треба буде від своїх же леґінів ховатися. Так пощо ж я тоді затіяв усе? Повстання загальне, мабуть, неможливе, система ховання перед своїми ж власними хлопцями — чорта варта — ну і що тоді мучиш жінку, дитя, себе, нарешті?

Одчай закрадався в душу. Нема з ким порадитися, нема кому розкрити душу…

Як нема? А єгомость сапогівський? Як же ти міг його забути? Понесу ж туди всі сумніви мої, всі жалі свої і болі. Понесу і вістку про це нове, що побачив я у своїй роботі. Він розкаже мені, що зі мною самим діється, він роз'яснить мені путь мою попереду.

Звелів хлопцям іти в ліс на вокиту — це на правім березі Пруту, направо Микуличина. Там легко буде достерегти шлях вірменських купців. Нехай вам будуть і купці.

Тихо вночі закрадався до плебанії. Сам же один, варти ніяк виставити. Помітить хто — і готова бути біда.

Підійшов до двору — і ще нічого не побачив, ще все ніби по–старому, а щось наче торкнуло Олексу. Запах наче інакший ішов.

Довбуш став. Озирнувся… Ніби все в порядку. Око нічого не говорить тривожного, а між тим тривога є.

І дійсно. Не встиг Олекса наблизитися до воріт, як за ним почулося гавкання чужих здоровенних псів. Це гавкання збудило собак на селі, відізвалися малі, відізвалися великі, і скоро Олекса опинився в центрі собачої уваги всього села.

Це було найгірше. Бо коли підіймається такий всесільський концерт, то кожного порядного обивателя кортить коли не вийти, то хоч у вікно подивитися, а чого воно так зґвалтували собаки?

Олекса поспішив до двору дяка — добре, що це було недалеко, таки тут, коло плебанії.

Дяк власне вийшов подивитися, чи то ведмідь у село зайшов, чи чого воно так усе село загавкало.

Олексу не пізнав одразу, а пізнавши, перелякався.

— Ігім ід'хаті, — шепнув Олекса, прямуючи до дверей, аби скоріше втекти від тої всесобачої лайки.

Дяк увійшов до сіней, хотів одчинити двері до хати, але Олекса зупинив.

— Я д'хаті не піду. Скажи ми тут, шо си стало?

— О–ой, паноньку! Тут такого сі наробило, шо єк світ світом, то такого ніхто і не видів і не чув. Наш ксьондз–єгомость — прости гріха Боже. Може, я согрішаю бардзо, же маю судити ближнього мого та ще таку особу, єк, рахувати, ксьондз–єгомость, що від него–м не чув не то що слова ідного прикрого, а…

Олекса припинив цю красномовність.

— Шо си стало з єгомостем?

Дяк нахилився до вуха Олекси:

— Зваріювали…

— Шо ти кажеш?

— Ає, ає… Самі їмость казали, що так. Най мені Бог не ставит у гріх, але таке говорити, єк наші ксьондз–єгомость говорили, то таки може лише варіат…

— А що ж вони такого говорили?

—