Проби - Мішель Монтень

Цінність душі полягає не в тому, щоб високо возноситися, а щоб бути статечною, її велич розкривається не у великому, а в повсякденному. Ті, хто судить про нас, вивчивши нашу сутність, не надають великої ваги блиску наших публічних учинків і вважають, що то не більше, ніж струмені і краплі чистої води, винесеної на поверхню з тванистого і топкого ґрунту. Так само ті, хто судить про нас з нашої зовнішньої пишноти, висновують, виходячи з неї, і про нашу внутрішню сутність і ніяк не можуть узгодити тих звичайних властивостей, подібних до їхніх власних, з іншими якостями, які викликають їхній подив і такі недосяжні для нас. З цієї причини ми і надаємо бісам звірячої подоби. Хто ж здатний уявити собі Тамерлана іншим, ніж з піднятими бровами, роздутими ніздрями, грізним видом і величезного зросту, яким обдаровує його наша вражена славою його імені уява. І якби хтось дав мені колись побачити Еразма, мені було б важко стриматися, щоб не вважати афоризмом і апофтегмою мудрості геть усе, що він сказав би своєму пахолкові чи домоврядниці.

Ми куди легше можемо уявити собі верхи на стульчакові чи на жінці якогось ремісника, ніж великого цабе, такого поважного з постави і вченості. Нам здається, ніби вони з тих високих тронів не знизилися б до такої буденщини. Нерідко буває, що гріховні душі під впливом якогось поштовху зовні творять добро, тоді як душі глибоко доброчесні, з тієї чи іншої причини, зло. Отож судити про них слід лише тоді, коли вони у спокійному стані, коли в ладу самі з собою; або, принаймні, коли вони відносно спокійні і ближче до своєї природної безпосередності.

Виховання підтримує і зміцнює природні нахили, проте змінити і подолати їх годі. Я бачив, як тисячі людей звернулися до чесноти чи гріха, хоч їх наставлялося у протилежному дусі:

Так дикі звірі, одвиклі од лісу і замкнені в клітці,

Грізних мін позбулися й терпіти людей привикають,

Але щойно гарячі їх губи змочить крапелька крові,

Знову запеклість і лютість вони відчувають,

Пелька у них розбухає, й, скипаючи гнівом,

Ладні роздерти вони свого сторопілого пана.

Лукан, ТУ, 237—242

Ці вроджені властивості викорінити годі; їх прикривають, їх ховають, та й край. Латина для мене як рідна; я розумію її краще, ніж францужчину, та ось уже сорок років зовсім не користуюся нею як мовою розмовною і зовсім не пишу нею; і все ж при сильних і раптових душевних порухах, які мені довелося пережити того разу, коли я побачив, що мій батько, перед тим нівроку здоровий, хилиться на мене зомлілий, перші сплилі з пам'яті і вимовлені мною слова були латинські: природа ґвалтом пробивається назовні і бере своє, наперекір довгій звичці. І цей приклад може підкріплюватися безліччю інших.

Ті, хто силкувався з допомогою нової віри поправити світові звичаї, реформують зовнішні хиби; що ж до справжніх гріхів, вони їх не чіпають, а тільки множать, і цього множення треба боятися; вони охоче зупиняються на зробленому і відмовляються від інших поліпшень, обмежуючись зовнішніми і довільними перетвореннями, які небагато варті, а проте приносять їм славу. Отак вони таким дешевим коштом дають спокій іншим, справжнім, вродженим, глибоко вкоріненим гріхам. Зверніться до вашого власного досвіду; нема людини, яка б, зазирнувши в себе, не відкрила б у собі певної власної сутності, сутності, яка бореться з вихованням і з бурею ворожих їй пристрастей. Щодо мене, то я не відчуваю жодного струсу від поштовху; я сливе завжди перебуваю на своєму місці, як це властиво громіздким і важким тілам. Якщо я не завше у себе вдома, я завше бодай поблизу; мої вибрики не заносять мене надто далеко. В них нема надмірного і химерного, і мої захоплення, отож, здорові і розважливі.

Справжнім, дотичним до багатьох людей, злом у нас є те, що навіть їхнє особисте життя повне гнилі і мерзоти; думка про очищення туманна; скруха болісна і злочинна майже так само, як і гріх. Одні тому, що погрузли в гріху, інші тому, що призвичаїлись, уже не чують його потворності. Інших (а серед них і я) гріх гнітить, але це врівноважується в них утіхою або чимось іншим, і вони пускаються берега, грішать, але грішать капосно і боягузливо. А проте можна уявити собі таку неспівмірність втіхи і паскудства, що перше — це можна сказати і щодо пожитку — цілком вибачає друге, і не лише в тому разі, коли втіха примішується випадково і не має прямого зв'язку з пороком, як при крадіжці, але навіть якщо воно невіддільне від гріховного діяння, як при близькості з жінкою, коли жага безмежна, а іноді, як кажуть, і зовсім невіддільне.

Побувавши недавно в Арманьяку і одвідавши маєток одного мого кревняка, я бачив там селюка, якого ніхто не називає інакше, як злодій. Він розповідає про своє життя таке: народившись жебраком і вважаючи, що заробляти хліб працею своїх рук — означає ніколи не вирватися з нужди, він поклав собі зробитися злодієм і всю молодість безкарно злодіячив, чому немало сприяла його величезна фізична сила; він жав хліб і зрізав виноград на чужих земельних ділянках, промишляючи десь далеко від своєї оселі і перетаскуючи на собі таку кількість краденого, що нікому на думку не спадало, ніби одна людина здатна понести на плечах це все протягом однієї ночі; до того ж він намагався рівномірно розподіляти завдану ним шкоду, так щоб кожний зокрема не відчував надто відчутної утрати. Нині він уже старий і для людини його стану тяжко багатий, чим він завдячує своєму минулому ремеслу, в якому признається цілком відверто. Аби виблагати у Бога прощення за такий спосіб наживи, він, за його словами, щодня виявляє всілякі добродійства нащадкам колись обібраних ним людей, щоб надолужити свої колишні крадіжки; і якщо він не встигне завершити ці порахунки (бо наділити разом усіх йому несила), то покладе цей обов'язок на спадкоємців, враховуючи те зло, якого він завдав кожному і розміри якого відомі лиш йому самому. Якщо судити з його розповіді, правдомовної чи брехливої — байдуже, він сам дивиться на злодійство як на справу вельми нечесну і навіть ненавидить його, проте менше, ніж нужду; він кається в ньому як такому, та оскільки воно було описаним способом врівноважене і надолужене, він у ньому зовсім не кається. У даному разі нема такої звички, що змушує нас злитися з гріхом і пристосовувати до цього навіть наше мислення; тут нема того