Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
Двері її спальні прочинилися, і ввійшла Мелані. Бліде обличчя зовиці в рамцях чорних кучерів було як сердечко, вирізане з білого паперу, очі широко розплющені, мов у дитини, що заблукала в темряві.
- Скарлет,- мовила вона, простягаючи обидві руки.- Прости мене за те, що я вчора наговорила, бо ж ти… ти -єдине, що в мене залишилось. О Скарлет, я певна, що мій найдорожчий уже неживий!
І само собою так вийшло, що Мелані опинилася в обіймах Скарлет, її груденята важко здіймалися від схлипувань, а потім вони обидві вже лежали на ліжку, пригорнувшись одна до одної, і Скарлет теж плакала, припавши до обличчя Мелані, сльози однієї змішувалися зі слізьми другої. Пекучі були ці сльози, але ще тяжчий опікав біль, коли вони не могли пролитися. “Ешлі загинув, загинув,- думала Скарлет,- і це моя любов його вбила!” Схлипи з новою силою прорвалися у неї з душі, і Мелані, мимохіть знаходячи втіху в її сльозах, ще міцніш обняла Скарлет за шию.
- На щастя,- прошепотіла вона,- на щастя, у мене буде від нього дитина.
“А у мене,- подумала Скарлет, під тягарем глибокого горя відкинувши дріб’язкові ревнощі,- у мене не лишиться від нього нічого… нічого… нічогісінько, крім того його погляду в мить прощання”.
*
Перше повідомлення у списку втрат було таке: “пропав безвісти, імовірно вбитий”. Мелані відправила полковникові Слоену кільканадцять телеграм, і нарешті одержала у відповідь листа, в якому поряд з висловами співчуття пояснювалося, що Ешлі зі своїм загоном пішов у розвідку й не повернувся. Оскільки були донесення про невеликі сутички по той бік лінії фронту, сповнений жалю за своїм господарем Моз подався, ризикуючи життям, розшукувати тіло Ешлі, але нічого не знайшов. Мелані, неприродно спокійна тепер, послала Мозові гроші й звеліла вертатись додому.
Коли в одному з наступних списків втрат з’явилися слова: “Пропав безвісти, імовірно в полоні”,- смуток у домі заступила надія, настрій у людей покращав. Мелані мало не днювала й ночувала в телеграфній конторі, вона виходила до кожного поїзда, сподіваючись на листа. Вагітність нелегко їй давалась, почувала вона себе кепсько, але відмовлялася виконувати приписи доктора Міда й лежаги в постелі. Її огорнуло гарячкове збудження, вона не могла всидіти на місці - геть аж за північ, давно вже вклавшись у ліжко, Скарлет ще чула, як Меллі снує з кутка в куток у сусідній кімнаті.
Раз надвечір переполоханий дядько Пітер привіз її ледве живу із середмістя; у колясці Мелані підтримував Рет Батлер. На телеграфі вона зомліла, і Рет, що випадково став свідком цієї сцени, супроводив її до самого дому. Він на руках відніс Мелані до спальні й уклав у ліжко, тим часом як знепокоєні домашні метушилися навколо, шукаючи гарячі цеглини, ковдри й віскі.
- Місіс Вілкс,- запитав він без усяких манівців,- ви, здається, чекаєте дитини?
‘ Мелані від цього запитання неодмінно б знепритомніла, якби не була така слабосила й згорьована. Навіть у колі близьких приятельок вона червоніла на згадку про свій Стан, а візити до доктора Міда були для неї справжньою мукою. Почути ж таке від стороннього чоловіка, та ще й Рета Батлера - це було й зовсім щось неймовірне. Проте, лежачи в ліжку, знеможена й нещасна, вона могла тільки кивнути головою. Після цього, однак, ситуація перестала здаватись їй такою жахливою, бо Батлер поставився до неї дуже співчутливо й уважливо.
- Тоді ви повинні більше дбати про себе. Всі ці бігання й переживання вам користі не дадуть, а дитині можуть зашкодити. Коли ви мені дозволите, місіс Вілкс, я через свої зв’язки у Вашингтоні спробую довідатись про долю вашого чоловіка. Якщо він у полоні, то має числитись у федеральних списках, а якщо ні… що ж, нема гірше, як непевність. Але ви повинні мені пообіцяти. Якщо ви не подбаєте про себе, я, присягаюся Богом, і пальцем не ворухну в цій справі.
- Ох, ви такий добрий! - вихопилося в Мелані.- І як люди можуть говорити про вас усякі бридкі речі? - Однак тут-таки усвідомивши нетактовність цих слів, та ще й жахнувшись, що обговорює свій делікатний стан з чужим чоловіком, зайшлася тихим плачем. А Скарлет, коли влетіла до кімнати з гарячою цеглиною, загорнутою в клапоть фланелі, побачила, як Рет стоїть біля ліжка й погладжує Мелані руку.
Слова свого він дотримав. Яким способом він це зробив, вони так і не дізналися. Та й не зважились про це спитати, боячись почути, як він близько зв’язаний з янкі. Минув місяць, поки він приніс їм цю новину, яка спершу піднесла їх до небес від радості, але потім сповнила гнітючою гризотою.
Ешлі був живий! Його поранено й узято в полон, згідно з наявними даними, він перебував у таборі для військовополонених у Рок-Айленді, штат Іллінойс. Зрадівши від самої цієї новини, вони попервах ні про що інше не думали, а тільки про те, що він живий. Але трохи заспокоївшись, вони подивились одна одній у вічі й промовили: “Рок-Айленд!” - що в їхніх устах прозвучало однаково, що “Пек ло”. Бо як для північан назва “Андерсонвілл” відгонила чимось моторошним, так і назва “Рок-Айленд” викликала жах у серцях південців, які мали там ув’язнених родичів.
Кали Лінкольн відмовився від обміну полоненими, сподіваючись, що додатковий тягар на Конфедерацію утримувати й охороняти полонених північан прискорить кінець війни, в Андерсонвіллі, штат Джорджія, перебувало вже кілька тисяч бранців у синіх мундирах. Південські війська діставали тоді злиденну харчову пайку, навіть своїм хворим та пораненим не вистачало ліків і перев’язних засобів, тож мало що можна було виділити для полонених. Власне, їм перепадало те саме, що й солдатам у поході - жирна свинина та сушені боби, і янкі від такої дієти мерли як мухи, часом до сотні чоловік на день. Довідавшись про це, на Півночі розлютилися й погіршили умови утримання полонених південців,
