Українська література » Сучасна проза » Щиголь - Донна Тартт

Щиголь - Донна Тартт

Читаємо онлайн Щиголь - Донна Тартт
href="ch2.xhtml#id161">[96], якого ми вивчали в школі.

— Що ти сказав?

— Він грав за двохсотдоларовими столами — по двісті доларів за ставку, — сказав він. — За п’ять хвилин там можна програти тисячу баксів.

— Тисяча баксів для нього дрібниця. — сказав я; а коли Борис не відповів, додав: — Він не сказав тобі, скільки програв?

— Не сказав. Але багато.

— Ти певен, що він не гречаної вовни тобі наплів?

Борис засміявся.

— Може бути, — сказав він, сідаючи на ліжко й відхиляючись на ліктях назад. — А ти нічого про це не знаєш?

— Ну… — Наскільки я знав, мій батько зірвав великий куш, коли «Bills» виграли минулого тижня. — Я не бачу, щоб він потрапив у нелегке становище. Він водив мене до «Бушона» й до інших крутих закладів.

— Так, але, можливо, на те була причина, — авторитетно сказав Борис.

— Причина? Яка причина?

Борис, здавалося, хотів щось сказати, але передумав.

— Хто знає, — сказав він, запалюючи сигарету й глибоко затягнувшись. — Адже твій батько почасти росіянин.

— Справді, — сказав я, сам потягшись за сигаретою. Я часто слухав, як Борис і мій батько, вимахуючи руками, провадили свої «інтелектуальні розмови», обговорюючи чимало знаменитих гравців у російській історії: Пушкіна, Достоєвського, інші імена, яких я не знав.

— Атож, це дуже по-російськи, ти знаєш, весь час нарікати, як погано складаються справи. А якщо у твоєму житті все гаразд, то ліпше мовчи. Не спокушай диявола. — Борис мав на собі сорочку, яка відслужила свою службу в мого батька, запрану майже до прозорості й таку велику, що вона майоріла на ньому, мов якийсь предмет арабського або індуського одягу. — Та про твого батька буває важко сказати, коли він жартує, а коли говорить серйозно. — Він пильно поглянув на мене. — Про що ти думаєш?

— Ні про що.

— Він знає, що ми з тобою говоримо. Тому й розповів мені про свою проблему. Він би мені нічого не розповідав, якби не хотів, щоб ти про все знав.

— Авжеж.

Я був переконаний, що справа не в цьому. Мій батько належав до тих чоловіків, які в певному настрої готові жваво обговорювати своє особисте життя з дружиною свого боса або якоюсь іншою особою, що не має аніякісінького стосунку до його справ.

— Він розповів би тобі все сам, — сказав Борис, — якби думав, що ти хочеш це знати.

— Послухай-но… Адже ти сам сказав… — Мій батько мав потяг до мазохізму, до перебільшення своїх невдач. Під час наших спільних бесід у неділю він любив нарікати на долю, стогнав і хитався, жаліючись, що його «розмазали об стінку» або «знищили», після того як програв одну гру, попри те що виграв десятки інших і підраховував прибутки на своєму калькуляторі. — Інколи він, м’яко кажучи, перебільшує.

— Так, це правда, — розважливо мовив Борис. Він узяв сигарету, глибоко затягнувся, а потім по-товариськи подав її мені. — Можеш докурити.

— Ні, дякую.

На хвилину запала мовчанка, протягом якої ми чули, як горлає телевізійна юрма на матчі мого батька. Потім Борис знову відхилився на ліктях і сказав:

— Унизу є щось поїсти?

— Анічогісінько.

— Я думав, там залишилися якісь китайські страви.

— Їх там більше нема. Хтось усе поїв.

— Прокляття. Тоді я, мабуть, піду до Котку, у її матері є заморожені піци. Ти зі мною?

— Ні, дякую.

Борис засміявся й зробив жест, який він вважав гангстерським.

— Тоді сам улаштовуйся, чувак, — сказав він своїм «гангстерським голосом» (який відрізнявся від його звичайного голосу отим жестом і словом «чувак»), підвівся й рушив до виходу. — Ніґер подався гамати.

VII

Дивовижно, як швидко у взаєминах Бориса й Котку з’явилася нота постійного роздратування. Вони досі ходили обнявшись і не могли відірвати одне від одного рук, але варто було комусь із них відкрити рота, як їхня розмова ставала схожа на розмову людей, одружених уже років п’ятнадцять. Вони сперечалися за невеликі суми грошей, за те, хто з них заплатив за їхній останній обід. Їхні розмови, коли я мав нагоду підслухати їх, були приблизно такими:

БОРИС. Пробач! Я ж хотів, щоб усе було добре!

КОТКУ. Але вийшло в тебе не дуже добре.

БОРИС (зривається на біг, щоб її наздогнати). Я справді хотів, Котику! Чесно! Намагався, щоб усе було добре!

КОТКУ (дує губи).

БОРИС (марно намагається поцілувати її). Що я такого зробив? У чому справа. Чому ти вважаєш, що я перестав ставитися до тебе добре?

КОТКУ (мовчить).

Проблема з Майком — чистильником басейнів і романтичним суперником Бориса — розв’язалася завдяки вельми вчасному рішенню Майка вступити до Берегової охорони. Котку, схоже, щотижня годинами розмовляла з ним по телефону, але це чомусь зовсім не турбувало Бориса («Вона лише намагається підтримати його, ото й усе»). Але я з тривогою спостерігав, яким ревнивим був він щодо неї в школі. Він знав її розклад напам’ять, і, щойно той або той наш урок закінчувався, він мчав шукати її, наче боявся, що вона зрадить його під час якої-небудь ділової іспанської абощо. Одного дня після школи, коли Поппер і я були самі вдома, він зателефонував мені, щоб запитати:

— Ти знаєш хлопця на ім’я Тайлер Оловска?

— Ні.

— Він у твоєму класі з американської історії.

— Пробач мені. Це великий клас.

— Знайди його. Ти можеш щось довідатися про нього? Можливо, де він живе?

— Де він живе? Це стосується Котку?

І раптом — на мій превеликий подив — подзвонили в двері: чотири неквапні дзвінки. За весь той час, який я прожив у Лас-Веґасі, ніхто не дзвонив у двері нашого дому бодай один раз. Борис на протилежному кінці дроту також почув цей дзвінок.

— Що там таке? — запитав він.

Собака бігав по колу й нестямно гавкав.

— Хтось подзвонив у двері.

— У двері? — На нашій пустельній вулиці — ні сусідів, ні вивезення сміття, ні навіть вуличного освітлення — це була велика подія. — Хто б це міг бути, як ти думаєш?

— Я не знаю. Я тобі перетелефоную.

Я підхопив Попчика, який практично вже смикався в істериці, і, тоді як він звивався й скавулів у моїх руках, намагаючись зіскочити на підлогу, я примудрився відчинити двері однією рукою.

— Ви тільки гляньте, — сказав приємний голос із джерсійським акцентом, — який милий хлоп’як.

Кліпаючи очима, я побачив у яскравому світлі надвечірнього сонця дуже високого, дуже засмаглого, дуже стрункого чоловіка невизначеного віку. Він був схожий почасти на ковбоя з родео, а почасти на колишнього клубного аніматора. Його окуляри-авіатори в золотій оправі мали вгорі яскраво-червону смугу; він був у білому спортивному піджаку поверх червоної ковбойської сорочки з

Відгуки про книгу Щиголь - Донна Тартт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: