Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Розумію!

— Так тоді бувай здоров. Покладаюся на тебе, як на сина.

Гетьман подав Чуйкевичеві руку, цей похилився і поцілував сигнет, як звичай велів.

Гетьман плеснув у долоні.

Паж приніс шубу, Чуйкевич поміг гетьманові вдягтися і підвів його до саней.

Праворуч сів гетьман, ліворуч Войнаровський, служба обтулила їм ноги, чура замкнув дверці і скочив на козел біля машталіра. Машталір рушив віжками, захиталися фореси, затупцювали коні, і сани вітром посунулися по шляху.

Чуйкевич стояв на східцях і дивився, поки сани не скрилися в білих туманах снігу. Поїхали...

"Коли б і не вернули! — майнуло йому по голові. — Лишився б з Мотрею, доглядав би її, пильнував, як своєї зіниці, вгадував би гадки і, може, прихилив би її серце до себе".

Чуйкевич тую гадку відігнав від себе. Це ж самолюбство! Коли Мотря до гетьмана втікла, так видно, що любить його. Хай буде й так... І він задумався. Гетьманський лакей вибіг з шубою.

— Ваша милість продрохнуть, мороз!

Чуйкевич подякував, вдягнувся і поплівсь кругом двора, щоб роздивитись, як краще на ніч розставити варту. В голові рисував собі план, Бахмач перетворювався в його уяві в кріпость, котру ворог обложив, мало не вдерся до неї, але він її все-таки не здав. Всі його думки зосередилися на тому питанню, а всі інші втратили для нього вагу.

Аж вернувши у двір, до світлиць, які відведено для нього, знову пригадав собі Мотрю.

Рад був одної хвилини побачити її, впевнитися, що вона видужає, що житиме, — хоч і не для нього. "Не всі тії та сади цвітуть, — пригадав собі народну пісню. — Половина побирається, а другая розлучається", — доспівував стиха.

І здавалося йому, що тая пісня саме про його й зложена. Мотря не любить його, за гетьмана піде, а він, гетьманський канцелярист, бачитиме її на гетьманських пирах, гарну і горду, як королеву з казки, а дивну, як загадка нерозгадана, як сфінкс.

Бунтувалася душа. Голос серця нашіптував про кривду і про помсту, але Чуйкевич втишував його і кликав розум до боротьби з серцем.

Замовкни, серце, втиши свій біль, бо розум каже, що такий тепер час, коли треба про себе забути ради загального добра.

Бо що значить щастя одиниці тоді, як рішається життєве питання народу?

Що таке гетьманський військовий канцелярист Іван Чуйкевич, супроти долі й недолі, волі й неволі цілої України?

І невже ж цей, Чуйкевич, почував би себе щасливим, тоді, коли б Мотря стала його дружиною, а Україна в кайданах стогнала?

Ні, стократ ні! Ці стони заглушили б навіть найсердечніший сміх радості й затроїли б навіть найситіше задовілля.

Щасливі, що поза своїм затним щастям іншого не відають.

Він до них не належить.

Мотря теж.

Для неї хата, навіть найрозкішніша, — це клітка, в котрій серцю вузько. Завеликі в неї виросли крила. Вона ними далеко й високо літає. Не зв'яже їх збитошний Купідон, не спутає сувора опікунка домашнього огнища Веста, їх можна тільки зломити, а цього він, Чуйкевич, не зробить. Ніколи!

Чуйкевич спирався ліктями на стіл, брав голову в руки і вдивлявся в стіну.

Стіна ділила його від щастя.

Від якого?.. Від особистого щастя.

Та є щастя друге, те, що дає його праця, боротьба, змагання за народне добро.

Важко одно з них добути, а здобути оба неможливо. Він буде добувати те, друге. Як невгнутий лицар стоятиме у важкій боротьбі за волю, там, де поставить його вожд, і витріває на тому становищі, хоч би це було зі шкодою для його особистого щастя, хоч би цей вожд вимагав від нього жертви неймовірно важкої.

В тих гадках знаходив пільгу, чув, як серце його мовкне і як розум бере верх над серцем.

Пірвати Мотрю, повезти в Ковалівку або скрити в якомусь монастирі, глухому й далекому, де б її гетьман нелегко міг найти, або відвезти поза межі гетьманського реймен-товання і віддати під опіку московського воєводи, — це зробити неважко, бо в тому ділі сильною помічницею була б Любов Федорівна. Але ж зробити це — значить нарушити довір'я гетьмана, знехтувати свою лицарську честь та наразити собі на віки вічні Мотрю, котра скорше погодиться з усім другим, ніж з підлістю.

Тепер вона, коли не любить його, так поважає, бачучи в ньому вояка доброго й вірного, а тоді дивилася б на нього, як на людину віроломну та подлу.

Краще те, перше, ніж друге, згірдливого погляду її гарних очей він не переніс би на собі.

Заспокоєний, віднімав руки від гарячих висків і бачив, як скорий зимовий вечір осотував його синяво-сірими сумерками, в котрих зливалися краски обоїв, контури образів і лінії хатньої обстанови в одно притишене ціле.

Так під вечір життя забудуться яркі моменти минулого й останеться одно — свідомість сповненого обов'язку, найвища нагорода моральної людини.

В дворі було тихо, — весь двір шанував терпіння Мотрі.

Мав би ж він, Чуйкевич, відмовити їй тієї пошани? Він же любить її, любить нині сильніше, ніж учора, бо любов'ю, освяченою почуттям саможертви.

Ніби жахаючися своєї власної ходи, щоб відгук її не долетів до Мотрі, снувався, як тінь, від кута до кута й говорив з собою. "Вчора любила її твоя кров, нині любить те, чого назвати годі, — душа. Вчора бажав ти її, нині вдоволяєшся свідомістю, що вона жиє, нині вона невловима мрія, тим краща, чим дальша, недоторкальна". І перед ним на сірому вечірному фоні, як святий образ в неосвіченій церкві, виринала стать Мотрі, струнка та гнучка, як на виднокрузі тополя, горіли горді очі, уста всміхалися нерозгаданою усмішкою, усмішкою, що спосібна була довести його до найвищого захоплення і до найбездоннішої розпуки.

Пригадував собі кождий зворот її голови, кождий здвиг рамен, рух рук, музику слів. Переживав усі моменти, проведені з нею віч-на-віч, в пишних кімнатах, і серед буйного поля, і на лісовій леваді, коли ловив її розгуканого коня.

Діана, русалка, сфінкс... Мовчи, серце, мовчи!

Переходячи попри двері, за котрими лежала недужа, ловив жадібним ухом голос вечірньої тишини,