Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

Саме миття — то була досить неприємна розвага. Лазня була ідеально брудна, з несамовитими протягами, темна й холодна, без гарячої води, зате колосальних розмірів, як полігон. Це була лазня така, яка й мусила тут бути — величезної пропускної спроможності, розрахована на велику кількість і на спеціальну функцію — мочити людей холодною водою, простуджувати їх, принижувати й поглиблювати моральну депресію. Цементова підлога була холодна й слизька, як підводне каміння, від харкотиння та плісняви. Перед тим як впустити хлопців, їм дали кожному в жменю якогось рідкого, смердючого мила, яке гидко було тримати в руках, а ним же треба було митися! Чомусь приходило на думку запитання: «з кого те мило роблене?» Було бридко. Здавалося, тим смердючим милом була вкрита вся підлога, лави й лоханки — великі дерев’яні зрізи, з яких митися, бо те мило, мабуть, не в силі була подолати ніяка вода, не в силі його розчинити. Замість душу, пускано воду з брандспойта. Це робив якийсь «рубаха парень» з кримінальних, виконуючи функцію «банщика» й потішаючись тим, що збивав струменем людей з ніг.

Сяк–так хлопці побанились: розвезли на собі бруд, намокли в холодній воді й перемерзли люто. А надто перемерзли, чекаючи, коли ж їх нарешті з цієї лазні випустять. Товпилися коло дверей і несамовито цокотіли зубами. Це не лазня, а кара божа. Особливо змерз бідолашний Руденко, посинів, як печінка, й увесь вкрився «гусячою шкірою», нагадував того одчайдушного хлопчиська, що поліз до ставка купатися після того, як «Ілько в воду нас…», та й зарікся. Рясні болячки на людях понамокали, посиніли, почервоніли, почорніли. А їхні «опікуни» не квапилися, бо ще одежа була неготова. Нарешті їх випустили і хлопці відчули справжнє блаженство, потрапивши з такого рефрижератора до приміщення «Геліоса», де було жарко, як у пеклі. Від сухого повітря забивало дух. А надто забивало дух від смороду та чаду, від смалятини — вивантажувано з «Геліоса» їхню одежу. Боже ти мій! Що сталося з їхньою нещасною одежею та всіма лахами! Яке то чудо, цей «Геліос»! Ні, він, безперечно, сумлінно виконує свою спеціальну роль тут. Одежа або була попалена, або геть мокра, як хлющ. Її викочувано на спеціальних вішалах з пекельного апарата, а решту витягувано гаками, ту, що позривалася з вішал і намокла внизу, і звалювано на купу. А вже з тієї купи в’язні вибирали її, копаючись, як археологи. Андрій ледве викопав з гарячої купи свою одежу й переконався, що вже йому, власне, нічого й одягати, — штани й сорочка розповзалися в руках! Лишилися самі рубці. І так у багатьох. Але люди не журилися, скалозубили, як скалозубив і черговий біля «Геліоса», потішаючи, що хоч фасон трохи й попсувався, зате вошей напевно всіх побито. Проте це була помилка — пізніше виявилося, що вошей не тільки не побито, а ще якимось чудом кількість їх збільшилася, вони з’явилися навіть там, де їх і не було. Та де пізніше! Вже зразу люди відчули, що прокляті створіння, розпарені й розіритовані, рятуючись від вогкості, повзали ошаліло по ганчір’ї, лоскочучи шкіру. І від того їх видавалося безліч. Але Аллах з ними. Лазняна екзекуція скінчилася для всіх — і для вошей, і для людей. Зрештою їх спіткала однакова доля й однаково для всіх ця пригода скінчилася щасливо: їх не поморили, тільки намочили.

Потім «людішек» вишикували по чотири й повели знову через всі подвір’я кудись. Підходячи до якогось блоку, вони переходили вузький дощаний коридорчик чи завулок, — тут їм нагло скомандувано обернутися лицем до дощок і так стояти. Це був вузесенький прохід з двох дощаних стінок. Стінки були вибілені вапном, і в те вапно їм звеліли упертись лобами, ще й перевірили, чи ніхто не дивиться. Так, упершись лобами, вони стояли довго. Було вражіння, що з них хтось глузує. Але стояти було приємно — сонце пекло згори немилосердно, наповнюючи вузенький дощаний завулок сяйвом і теплом. В’язні висихали й відігрівалися після лазні. Ніби їх зумисно для цього поставлено.

Виявилося, що не було начальства, а варта не знала, куди ж цих «людішек» вести після лазні. А може, дорога була зайнята. В’язні стояли й пильно слухали, що робиться навколо. Десь вгорі за щитками вікон глухо перегукувалися люди, подавали репліки, інформували вже камера камеру про новоприбулих. Вони там бачать! Вже порахували гостей, і чийсь голос ствердив безпомилково, що їх «двадцять чотири»!

— Двадцять чотири гаврики!

— І нікого знайомого!

Це був «другий спецкорпус». Прийшло начальство і двадцять чотири «гаврики» щезли в його череві, перейшовши з сонячного сяйва в холодну півтемряву знаменитого 2–го спецкорпусу, а колишнього найславнішого корпусу каторжної тюрми. Спершу вони опинилися в якійсь залі з скляним дахом, що нагадувала те приміщення цукроварні, де стоять балянсові машини. По боках тяглися галереї в чотири яруси. Вони піднялися по сходах на першу галерею, пройшли її кругом, повз ряд герметичне закритих масивних дверей з вовчками. Потім піднялися на другу, на третю. І аже на четверті перед ними відчинилися двері — й їхні мандри скінчилися. Вони прийшли.

Це була маленька келія з трьома ліжками, причепленими до стін. Келія на три особи, її називали «трійником», а цілий цей тюремний сектор називався — «трійники».

В цій маленькій келії на три особи вони й розмістилися всі двадцять чотири.

III

Все–таки порівняно з РаднаркомІвською тут була свобода. Насамперед — можна ходити, стояти, танцювати, лежати і, якщо хочеш, — навіть битися головою об стіну — нікому до того не було ніякого діла, як не було й ніякого від того ефекту. Стіни тут були зроблені з достатку — роботи ще царської, могутні, розраховані на тисячоліття. В амбразурі вікна хлопці ради інтересу проміряли цю стіну — виходило 70 сантиметрів. І це ж на четвертому поверсі! А внизу?! Підлога асфальтова. Стеля дугою, півкругла. Двері ковані дебелим залізом. Ліжка (залізні) вгвинчені в стіни. Добра квартира. Ще цар–батюшка будував, спасибі йому! Ніяких матраців чи чогось подібного, звичайно, не було, як і ніяких меблів, крім незмінної смердючої «параші».

Хлопцям від незвички було аж чудно. Подумати тільки! Можна стояти, ходити, танцювати, говорити голосно, спати вдень. Це не тюрма, а просто рай.

З ліжок ніхто не хотів користатися,