Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко
— З якою охотою! — аж зашарілася Марія. — Для цього і «ловити» не треба! Зараз друкуватися у «Современнике» — найбільша шана. Це наш найпередовіший, найсміливіший журнал, — пояснила вона Чезаре, — і таким він став завдяки Миколі Олександровичу.
— Ну, що ви, — щиро обурився Добролюбов, — а Чернишев ський? А Некрасов?
— Ваша правда, я не заперечую, і Чернишевський, і Некрасов, але ж особисто я їх ще не знаю, а вас...
— Ну, ми ж, як з'ясувалось, давні друзі! — засміявся Добролюбов.
До чого ж мила ця жінка, і як з нею просто і легко!
* * *
— Я «старий горобець», — казав про себе лікар Чезаре. Коли він уперше прийшов з цією русявою синьйорою до її хворого, він одразу зрозумів усе.
Поглянувши на молодого чоловіка, він уже знав, що той заслабнув на дві хвороби. Перша «хвороба» — це була його безтямна закоханість. Стендаль, який так довго жив у Італії і так багато створив про неї прекрасних правдивих творів, в одній з книг написав про різні фазиси душевної хвороби, що зветься любов'ю. «Але вся справа в тому, — писав він, — що нема людей, які можуть врятуватися від цієї хвороби, нема й посібника до врятування від цієї хвороби, нема й інших ліків, як захворіти до кінця».
Лікар Чезаре побачив, як руки Марії спритно й ніжно поправили подушку хворого і як обличчя юнака все освітилося щастям. Можливо, ліки від цієї хвороби вже знайдено!
Юнак був гарний, милий, і навіть кучерява м'яка борідка не робила його соліднішим. Він виглядав зовсім хлопцем, особливо в ліжку, в білій сорочці з м'яким відкритим коміром. Ця борідка видавалася якоюсь декоративною. Марія вийшла, лікар постукав і вислухав хворого. Чезаре побачив, що він, звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями треба було берегтися. Синьйорі, коли їй дозволено було знову зайти, він сказав тільки, що хворий просто застудився, і хай кілька днів полежить, обов'язково полежить.
— Лежатиме! — безапеляційно заявила синьйора, і лікар зрозумів, що юнак її слухатиметься беззаперечно, і не йому, а їй пояснив, що робити, що дати, і пообіцяв невдовзі зайти.
— Звичайно, такий жаль — в Неаполі, в такі розкішні теплі дні хворіти!
— Не треба сумувати, тут, крім ліків, і повітря вилікує! — заспокоїла синьйора хворого, капаючи в чарочку ліки, які вже стояли на столику і які схвалив Чезаре.
І лікар Чезаре раптом подумав: «Коли б такі ніжні енергійні руки були коло синьйора Добролюбова, то не опинився у такому безнадійному, занедбаному стані».
* * *
А з Добролюбовим було погано. Дуже погано. Невже він сам цього не відчував? Лікар Чезаре дивувався — його пацієнт працював, так гаряче усім цікавився, знайомився, розпитував — наче і не звертав уваги на свій кашель, температуру, часті шлункові слабування. Він просто не хотів думати про хворобу. Про хворобу, яка так непокоїла лікаря Чезаре.
Але й досвідчений лікар Чезаре не помічав, що цей глибокий, винятково розумний чоловік, який, зі слів синьйори Марії, має такий величезний вплив на батьківщині, захворів ще й іншою хворобою, і до цього спричинилася юна приятелька лікаря, дочка старого друга з Мессіни, чарівна красуня Індегольда.
...Індегольда. Яке дивне, нечуване досі ім'я. Що їх зблизило? Той швидкий погляд у натовпі, коли слухали падре Гавацці і сльозинки затремтіли на її довгих віях?
Микола Олександрович згадував подорож до Помпеї і як вони вдвох зупинилися на порозі руїн житла тисячолітньої давнини і вдвох прочитали викладені мозаїкою літери «Salve». Наче саме їх привітали, і як вона цьому зраділа! А потім цікаві розмови утрьох — її, батька, його — Добролюбова, а потім уже в темряві повернення в екіпажі до Неаполя, вогні над затокою і спів на березі «Санта Лючія», коли й їхній веттуріно почав підтягати, і зовсім тихесенько вона:
О, dolci Napoli,
О, sol beato...
Хоч не видно було, Добролюбов угадав, що Індегольда усміхається, щаслива з подорожі, ночі, пісні...
Santa Lucia,
Santa Lucia!
Потім зустрічі тільки з нею. В Неаполі. П'янкими весняними вечорами. Він думав, — що в ньому, чужому зовсім, далекому, зовні незграбному й нецікавому, — що її притягало? Як досі не щастило Миколі Олександровичу в особистому житті!
Та зараз, несподівано для себе, Добролюбов наче сп'янів, і незрозуміла прихильність дівчини розбуркувала неймовірні бажання і думки. Але невже вона зможе його полюбити? Певне, це все весна в Неаполі, і вони обоє захоплені подіями, життям міста, країни, і це так зближує їх.
Він знову писав вірші. Не тільки памфлети «Якова Хама» для «Свистка» на злободенні політичні теми. Ліричні вірші для себе, які нікому не показував.
Але й у ліричних віршах пробивалась та ж звичка дивитися на все критично, навіть на себе.
А втім, він відчував себе молодим, яким був насправді, і в прощальний вечір, — як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно, — що, прощаючись і стискаючи її тонкі довгі пальці, він дивився так близько на її лице, і ніяк їм обом не хотілось розлучатись і думати, що вони ніколи не побачаться. Раптом вона обняла його.
