Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Може бути, твоя правда, Лестер, — сказав він. — Але мусиш знати, що мною керували не дрібні міркування. Мені справді хотілося помиритися з тобою. Більше я до цього не повертатимусь. Ти ближчого часу до Цинциннаті не збираєшся?

— Та начебто ні, — відповів Лестер.

— А я хотів запропонувати тобі зупинитися в нас.

— Приїжджай з дружиною. Згадаємо молодість.

Лестер невесело посміхнувся.

— Що ж, з задоволенням, — сказав він ввічливо, а сам подумав, що за часів Дженні не діждався б такого запрошення. Ніщо не примусило б його рідних поставитися до неї по-людському. «А втім, вони, може бути, й не винні, — подумав він. — Бог з ними».

Брати поговорили ще трохи. Потім Лестер згадав, що в нього призначена одна ділова зустріч, і поглянув на годинник.

— Мені скоро доведеться тебе залишити, — сказав  він.

— Та й мені час, — погодився Роберт.

Вони встали.

— Як би там не було, — додав старший брат, спускаючись сходами, — я сподіваюсь, що надалі ми будемо не зовсім чужими один одному.

— Безперечно, — сказав Лестер. — Час від часу будемо зустрічатись.

Вони потиснули один одному руки й розійшлися цілком дружньо. Дивлячись вслід Лестеру, що швидко віддалявся, Роберт переживав невиразне почуття розкаяння й невиконаного обов’язку. Лестер — не рядова людина. Чому ж завжди, навіть до появи Дженні, поміж них стояла якась стіна? Потім Роберт пригадав свої давні думки про «темні угоди». Так, ось чого не вистачає Лестеру, — в ньому немає підступності, він не здатний на жорстокість. Ах ти, чорт забери!

А Лестер думав про брата з роздратуванням, але без ворожого почуття. Не такий уже він поганий — не гірше від багатьох і багатьох інших. Навіщо засуджувати його? Ще невідомо, як він сам зробив би на місці Роберта. Роберт купається в грошах. Він також. Тепер йому зрозуміло, як усе трапилось, — чому він став жертвою, чому управління величезним батьківським багатством було довірено Роберту. «Таке життя, — думав він. — Чи не однаково? У мене є на що існувати. Так про що ж іще турбуватись?»

Розділ LXI

За якимись стародавніми підрахунками, або, вірніше, відповідно до освяченої віками біблійської формули, людині приділено для життя сімдесят років. Формула ця, що без кінця повторюється з роду в рід, так міцно вкорінилася в свідомість людей, що приймається як незаперечна істина. Насправді ж людина, яка вважає себе за смертну, органічно здатна прожити в п’ять разів більше, і життя її й справді було б набагато довшим, коли б тільки вона знала, що живе не тіло, а дух, що вік її — це ілюзія і що смерті немає. Проте думку, що вкорінилася віками — плід невідомо яких матеріалістичних гіпотез — надзвичайно важко витравити з свідомості, і кожного дня люди помирають, неначе скоряючись цій, з покорою й страхом прийнятій ними, математичній формулі.

Вірив у цю формулу й Лестер. Йому перевалило за п’ятдесят. Він вважав, що жити йому залишилося щонайбільше двадцять років, а може, й менше. Ну що ж, він прожив життя, якому можна позаздрити. Скаржитись нема на що. Якщо смерть прийде, він готовий до неї. Він зустріне її без скарг, без боротьби. Адже життя, в більшості своїх проявів, всього-навсього дурна комедія.

Куди не поглянь — тільки ілюзії, це не важко довести. А може, життя взагалі — тільки ілюзія? У всякому разі, воно дуже схоже на сон, часом — на поганий сон. Що підтримує в ньому день у день свідомість реальності життя? Очевидно, спілкування з людьми: засідання правлінь, обговорення всіляких планів з окремими особами й організаціями, світські прийоми дружини. Летті обожнювала його й називала своїм мудрим старим філософом. Так само, як і Дженні, вона захоплювалася його непорушною твердістю, коли він стикався з усілякими труднощами. Здавалося, ні удари, ані посмішки долі неспроможні були розхвилювати Лестера або вивести його з рівноваги. Він не хотів лякатись. Не бажав відступати від своїх переконань, симпатій і антипатій, і його доводилося відривати від них силою, що не завжди вдавалося. Він бажав, за власним виразом, одного: «дивитися фактам у вічі» й боротися. Примусити його боротися було не важко, але ця боротьба виявлялася у впертому опорі. Він опирався всім спробам силоміць зштовхнути його в воду. Навіть якщо нарешті його все ж зштовхували, він однаково вважав за потрібне опиратись.

Його запити завжди були переважно матеріального порядку, він хотів тільки земних благ і погоджувався тільки на найкраще. Варто було внутрішнім оздобам у його домі хоч трохи зблякнути, як він вимагав, щоб гардини були зірвані, меблі продані і весь будинок оздоблений заново. Під час його мандрівок гроші повинні були прокладати й розчищати йому шлях. Він не терпів суперечок, непотрібних розмов, «дурних балачок», як він сам називав це. З ним належало або провадити розмову на теми, які його цікавили, або не говорити зовсім. Летті чудово розуміла його. Вона жартівливо плескала його по щоці або брала обома руками за голову й запевняла, що він — ведмідь, але дуже симпатичний і милий ведмідь.

— Так, так, знаю, — бурчав він. — Я тварина. А ти, слід думати, безплотне відображення ангельської суті.

— Ну, годі, замовкни, — говорила вона, бо він, хоч і без злісного наміру, робив їй іноді дуже боляче. Тоді Лестер поспішав утішити її ласкою, він добре знав, що вона, незважаючи на всю свою енергію й самостійність, залежить від нього. А їй завжди було зрозуміло, що він може обійтися й без неї. Жаліючи її, він намагався це приховувати, удавав, що вона йому необхідна, але він не міг обдурити ні її, ні себе. Летті ж справді чіплялася за нього всіма силами. Так важливо, коли в нашому мінливому нестійкому світі поруч з тобою є така певна й постійна величина, як ця мужня людина. Почуваєш себе, як біля привітної лампи в темній кімнаті або біля вогнища, що палає на холодній вулиці. Лестер нічого не боїться. Він упевнений, що вміє жити й зуміє померти.

Такий темперамент, природно, повинен був виявлятися на кожному кроці і з будь-якого приводу. Тепер, коли Лестер привів до ладу свої фінансові справи й міцно тримав у руках всі нитки, коли більша частина його багатства була вкладена в акції найкрупніших компаній, директорам яких не було іншого діла,