Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук
На жаль, я не знав, як почуває себе господиня, була вона наглухо замкнена, і я не міг пройти до неї навіть у кватирку, хоч Гевал навряд чи зміг би через неї проникнути всередину, бо ледве я пролазив. Про настрої й думки господині я міг тільки здогадуватися: мені навіть здалося, що вона сидить у замкненій хаті з кам’яним лицем, хоч могла під цю хвилю й плакати.
Не встиг Переходовець сховатися з очей, як прибігла перелякана, а може, просто збуджена Подруга і застукала умовним стукотом у вікно. Я миттю зіскочив з гілки і хотів прошмигнути у хату разом із Подругою, але двері немилосердно зачинилися перед моїм носом, і я знову опинився у становищі відстороненого обсерватора; зрештою зараз і спостерігати не було чого. Я, однак, метнувся до кватирки, в надії, що їм треба буде впустити свіжого повітря, але кватирка була так само щільно зачинена, наче оборонялася господиня не тільки від Гевала, а й від мене. Це ображало, бо я відчув у шлунку перші позови голоду — настала-бо година підвечірку. Але господиня про мене й думати забула, тож я, щоб використати тимчасовий перепочинок, поки знову з’явиться Гевал, а з’явитися він мусив конче, помчав на дідове подвір’я, звідки апетитно запахло смаженою рибою. І справді, дід сидів за столом і наминав ту рибу, а баба розіп’ялася на одвірку і чомусь риби не їла.
— Ну, що ти там чув? — начебто знехотя спитала баба.
— Дуже грозився на неї, — сказав, жуючи, дід, і я теж почав під столом жувати. — Почекай, він ще їй вікна прийде бить.
— А воно не мішало б! — озвалась стара, і голос її раптом з низького буркітливого став тонкий і писклявий. — А то таке вже важне, так воно ото ходить! — Стара засмикала в прочілі тулубом, аж дід не витримав і зареготав. — Так воно ото із себе скромницю представляє, ой-ля-ля! А сама таке, що й тьху!
Мені годилося б обуритися за свою господиню і перестати їсти ці смердючі недогризки, адже все сказане бабою було погноєм її злостивості, чи, сказавши не так бароково, виливом її жовчності; я й обурився, але зважив за раціональне все-таки голівки доїсти і вже тоді зневажливо покинути це нечестиве місце, адже сказано в якійсь давній книзі (знаю це з цитування), щоб чистий серцем не йшов на раду нечестивих. Отож я доїв ті голівки і таки подався з ради нечестивих геть. Погано в цій ситуації було тільки те, що моєї демонстрації старі не завважили.
— Гадаєш, він знову сьогодні прийде? — спитала стара в мене за спиною.
— А мені що з того: капшук грошей додасться, чи що?
— Ти там не дуже лізь її захищать, а то ще шию зверне, чого доброго!
— А як убийство він тут соділає? — озвався трохи сердито дід. — Ще й мене до отвєственності притягнуть.
— Притягнуть, коли будеш втручатися, — резонно зауважила стара, і я вже не почув дідової відповіді, звернув-бо за ріг.
З нашого двору швиденько чимчикувала Подруга, вона вряди-годи озиралася, наче щось у цьому подвір’ї нашкодила.
Вікна й двері мого мешкання були так само щільно позапечатувані.
14
Гевал таки прийшов до нас того вечора. Западали вже сутінки, і я побачив його постать на сірому тлі дороги. Ішов, похитуючись, начебто його водило, а в людей здебільшого такий стан буває тоді, коли вони вживуть чогось хмільного, — така ж слабкість у Переходовця, як уже відомо, була. Я сидів на тій-таки гілці дуба, господиня моя була замурована у власнім домі, баба поралася в себе в хаті, а дід ніс од колонки повні відра. При такій мізансцені і почав розвиватися черговий акт цього маленького вечірнього інтермеццо.
Гевал не помітив необачно кинутої кимось на дорогу гілляки, перечепився й мало не простягся на землі. Але зробив кілька хитромудрих піруетів і з перекривленим обличчям почав мацати себе в тих місцях, де містяться в чоловіків кишені. Штани там віддувалися — в одній і другій кишені було по пляшці, і Гевал, певне, злякався, що міг котрусь із них розбити. Він чортихнувся, але був настільки завбачливий, що ту гілляку, об яку перечепився, підібрав і відкинув до паркана, очевидно, на той випадок, коли повертатиметься назад. Після таких маніпуляцій він увійшов у хвіртку і похилитався по стежці до наших дверей. Як і першого разу, в бабинім вікні відхилилася фіранка, а дід уже встиг поставити відра з водою, і в нього в роті красномовно зацвіла цигарка, од якої вряди-годи здіймалися сиві покручені пасемка.
— Танько, відчини! — сказав досить мирно Гевал і вдарив зарослим кулаком об стулку дверей. Від удару пішла в наш дім луна і вмерла там без відповіді.
— Ти є там чи нма! — закричав Гевал, у дивний спосіб пропускаючи голосні. — Вдчини, я тбі кжу, разгвр є…
Мирно світилося вікно, за яким ховалася господиня, натомість вікно, в яке зирила баба, було темне. Спокійно спалахувала дідова цигарка.
— Чуш, Таньк! — сказав ще голосніше Переходовець. — Я вже пдав з’яву. Чуш?
Луна вмерла в наших сінях, певне, не дійшовши до мирно освітленої нашої кімнати, — там непорушно сиділа, як я уявляв, моя господиня, втупившись незмигним поглядом у котрийсь із кутків.
— Вдчини, зраза! — вже загорлав Переходовець. — Вдчини, бо дврі пб’ю!
Він почав щосили гатити кулаком об двері в надії, що луна од того грюкання таки дійде до освітленої кімнати. Але луна туди, здається, не дійшла; отож Гевал схопився обома руками за дверну ручку і почав торгати її. Ручка хряпнула й вилетіла зі свого гнізда, а Переходовець, побалансувавши на ґанкові на одній нозі, мало не вскочив у помийне відро. Але ще мав досить управності, бо, повигинавшись в один чи другий бік, все-таки зумів утриматися і став здивовано роздивлятися ручку, яка так несподівано опинилась у його п’ятірні.
— Не пска, зрза! — сказав і раптом сів на ґанку, впершись спиною об наші двері. Витяг з кишені пляшку, здер блискучу накривку і приклав горлечко до вуст. Голосно забулькало, аж дід у своєму дворику ковтнув слину — підкотилася йому
