Похорон богів - Іван Іванович Білик

Ото ми так уперше з дідом Даном пообідали.

А Муромець і не глянув на те, що ми з дідом принесли йому з гридниці. Він і далі ніколи туди не ходив, а згодом перестав і сторожувати, бо вже давненько зладнав собі токарний станок: навчився точити веретена й полумиски.

Лишилися ми з дідом Даном на якийсь час удвох, аж ген потім Каніцар приставив до нас одного перестарка варяга: уже не годен був вилізти на коня, а не мав де притулитися, бо не було в Києві сім'ї. Він сидів і тільки покрикував на нас із дідом, аж поки я одного разу замахнувся на нього мечем: тоді лише «встилався».

А згодом Каніцар привів ще одного такого ж перестарка — цей уже днями й ночами куняв, — а мене забрав до княжого двору.

Був я приворітним і в княжому дворі, але тут мені велося гірше: день і ніч на очах, нікуди не одвихнешся й не підеш, усе зачиняй та відчиняй, бо ворота княжого двору мусять бути зачинені.

Добре тут було тільки те, що я частіше бачив твою маму.

Їй минав уже дванадцятий рік, вона витяглась і покруглішала, мовби аж вибіліла з лиця, бо ж увесь час товклася коло княжого харчу. Бувало, то вона підбіжить до воріт, то я відвихнусь і загляну в їхні підкліті, тож бачилися ми кожного дня, а не так, як досі. Я й ночував у сторожовій кліті під ворітьми.

Частіше бачив і Григорія — він-бо також сидів у княжому дворі. Цей грек велів усім називати себе «отцем пресвітером»: «отець» по-булгарському чи ще по якомусь там — то неначе «батько». Ну, та біс із ним: отець пресвітер — так отець пресвітер, а мені що?

Я вже не так шарпався від нього. Хоч хай там що та як, а цей грек був для мене пособним, навіть якщо до того пособництва спонукала його стара. Що, бувало, не скажу отцеві Григорієві — чиниться й діється як з води. Сказав про свиту та чоботи — видав Каніцар, сказав про одіж для Муромця й діда Дана — й це видали обом. Отець Григорій мовби тільки для того й ходив до мене, щоб я йому на щось поскаржився й щось попрохав.

А що мені було прохати? Щоб дав волю мені, батькові та сестрі? Цього вже стара не допустить. Тож і балакали ми про те та про се, хоч він раз по раз навертав балачки на свою грецьку віру.

Одного разу сестра прибігла вся в сльозах, киває мені пальцем і кличе до сторожки. Заходимо, кажу:

— Чого розрюмана?

В сторожці саме нікого не було, й вона як заголосить;

— Пропало, — каже, — моє молоде життя... Знову мене княгиня розпитувала: чи до шмиги мені її онук Святослав?

— І що ж ти одказала?

А вона знову в сльози та плач:

— Я вже не дитина, я знаю все. А хто мене тоді візьме жоною?

Я аж сказився й побіг до кліті вниз. Аж тут як на те отець Григорій: неначе ждав зумисне коло воріт.

Мовлю: отче пресвітере, перекажи старій, щоб не займала мою сестричку, бо вона ще геть мале дитя. А він питає:

— А що таке?

Я йому зопалу все й виклав, а він мені:

— Малий ще княжич. Та й нема чого лякатися твоїй сестрі, княгиня має щось інше на мислі.

— А що? — кажу.

— Про це ще рано казати. Зараз ти всього не збагнеш.

Я настовбурчився:

— Що я — малий?

А він каже:

— Для такого — малий єси.

— Для якого «такого»? А питала мене перед п'ятьма роками стара, чи я великий для роботи в стайнях? Тягав ноші з гноєм, аж надривався мені пуп, а в сімнадцять літ став маленьким?

— Та тут, — каже, — йдеться не про те... Як би це тобі повідати? Вже багато років коромолиться ваша земля: поляки, й деревляни, й сіверяни проти варягів, а варяги проти полян, деревлян та сіверян, а ще ж інших язиків чимало, і в кожного свої боги й свій поконний закон... Не буде в такій землі миру...

Я кажу:

— Хай забираються геть звідціля варяги, то буде мир.

Каже — варяги не заберуться: не для того сюди прийшли, щоб забиратись. А земля ваша стомилася від котори. Є, каже, один порятунок: єдина віра для всіх. І тоді вже не буде полян та варягів, а буде одна віра і один народ.

Ну, я такого не витримав. Кажу отцеві пресвітеру — так і так: коли б ти був полянин чи деревлянин, то не казав би цього, а ти хочеш накинути нам свою віру, бо ти грек, чужинець і клопочешся більше за чужинців.

Каже: я не грек.

— А який же дідько лисий?

Він рече:

— Я булгарин.

Я не повірив і ще раз перепитав, а він знову своє: «булгарин». А тоді каже мені:

— Так було й серед нашого народу, бо мали ми многі різноликі племена, і в кожного свої боги й своя мова. А тоді прийняли єдиного бога й стали один народ. Я знав і спрежда, що булгари вірять у грецького бога Христа, й від того мені ставало гидко, але я не замислювався над тим, ще єдиний бог може уєднювати докупи різні народи. Й ще сильніше зненавидів того Христа. Стара хоче зламати й нашу мову, й наш закон. Це тепер було вже мені зовсім ясно.

Я спитав:

— А давно перейняли твої булгари грецьку віру?

— Коли отця мого ще на світі не було.

Я запитав навпрошки отця Григорія:

— То за кого ж ти — за нас чи за варягів?

А він замислився та й каже мені:

— За істинного бога. Але ми з вами найближчі родаки, а рідна кров — не вода з калюжі.

Отак і сказав. І я аж теперки почав йому вірити, що хоч його,