Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
«Пряма є найкоротша поміж двома точками…» І однією точкою було його серце, другою — поріг його хати. І ті точки зближаються, зближаються по прямій…
Вже люди зустрічаються в вуличках і в дворах і кивають йому, а він іде… йде… Він нікого не бачить і нічого не чує, і нічого немає в його думці, крім мети… Йде…
Ось замерзле болото й левади, залиті поверх льоду водою. Він іде по воді… Він іде по воді й не тоне — як дивитися віддалік… Там, за цією водою, за цим болотом, за левадами, — там уже його город, уже його двір, уже його хата…
Перебрівши болото по льоду, залитому водою, він вступає в город.
Іде городом. Нарешті доходить до комори, до тинка, за яким починається його двір, і стає…
В дворі біля хлівця — його дружина! Вона рубає дрова. В чоловічому пальті, в ганчір'яних бурках, у шапці з вухами, вона рубає дрова. Наступила сукувату в'ялену дубову гілляку ганчір'яною буркою, б'є ту дубову гілляку тупою сокирою й ніяк не може перерубати. А біля неї синок — носить відрубані цурпалки в хлівець і гомонить щось там із хлівця до матері…
Максим дивиться, як дружина рубає й не може ніяк перерубати гілляку, і останнім напруженням волі посміхається й голосно каже:
— Хоч би ж… хоч тоншу… поліняку… взяла!.. Дружина нагло кидає сокиру, скрикнувши:
— Б о р и с е!.. Б а т ь к о!!.
Павза. І голос із хлівця крізь буйні сльози:
— В ж е з н а ю, з н а ю…
Але синок не виходить. Він там десь уткнувся личком у дрова, й ридає від безмежного раптового щастя, і соромиться тих сліз — бо ж він уже не дитина! — і не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтіли й розгубилися, запалахкотіли великим полум'ям чистої, як кришталь, гарячої, як вогонь, любови…
Потім вони взяли батька за руки й повели двором через поріг до хати.
О с ь і п о р і г! Серце Максимове затрепетало.
П о р і г! О с ь в і н!
Максим переступає його в гарячці, але ще в повній свідомості.
Але за порогом свідомість його враз покинула. Він зів'яв, зломився, як колос, і, спершись на стіну спиною, помалу сповз на підлогу. І без пам'яти ліг упоперек дверей…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
По садах цвіли вишні. По левадах пишалися кульбаби. Над бомбовими кратерами зеленіли пагінці трав і бур'янцю. А по шляхах і доріжках стелився шпориш. Збомблене місто підводилося знову до сонця.
Люди по городах копали землю, засіваючи її зерном, яке мали під руками вціліле, — засівали всуміш із надіями й вірою. Вони накривали дахи, затуляли стріхи.
Весна йшла переможно й весело, аж наче з вистрибом. Як ті маленькі козенята, що разом із Білявкою бігали по левадах, по кульбабах. Це було свято, велике свято народження на глум і наругу над смертю.
Бруньки на деревах лопались, і з них тріюмфально, стихійно виливалось життя — зачатки нового, радісного, барвистого світу.
Максим був у числі тих, що розкривались, як жадібні листочки, назустріч сонцю, тягнучися до нього лицем. Поправши смерть ногами, по довгих днях агонії на смертному ложі й мандрів на межі цього й іншого світів він нарешті звівся. Його жадібна й уперта душа, його залізна воля, його тваринна жага цвісти й буяти взяли гору. І от нарешті, худий, аж чорний, але живий і усміхнений, він стояв сонячно-росяного ранку під кленом, що буйно вибруньковував лист, стояв разом із синком Борисом, нахилившись над розстеленим на шпориші рядном, і, сміючись, торкав пальцем за довгі вії маленьку, зовсім манюньку людину.
Ту, що її хрестили тоді, над пеклом.
Лежачи на рядні горічерева й гулюкаючи на сонці, вона дивилась у Максимові очі й простягала по них руки — по ті усміхнені й глибокі два променисті озерця, в яких відбивався, обертаючись, цілісінький світ…
А десь далеко-далеко все гримотіла канонада. Війна продовжувалась, і десь там злосливе шаліли й далі обидва, ще не подолані, вороги. Під ними ще стогнала земля.
«Але нехай гримить і нехай шаліє! — думав Максим. — Воістину варто сім разів осліпнути, щоб лише раз прозріти!..»
Максим посміхався, сповнений безмежного до них презирства, почуття незрівняної вищости й гордости, — такої духмяної чорноземної сили, такої буйної, незнищимої й незборимої снаги.
Нехай гримлять і шаліють…
Він відчув уже раз свою перемогу над ними. І нехай тепер що не станеться, але тут, на цій землі, переможцем буде він. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресіння земля, а він, син цієї землі, — невід'ємний від неї. Та головне — які б не страшні були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в ній. Максим знав це тепер так твердо, як ніколи, і ніякі наймудріші Соломони з їхніми хробачно-зміїними філософіями не змогли б тепер захитати його віри в це.
Згадка про Соломона нагадала Максимові ще одну «перемогу» — ту, що її, власне, довів сам на собі Соломон. Незабаром після одужання Максим довідався, що Соломона знайшли мертвим на руїнах собору. Знайшли його після того, як веремія наступу-відступу пройшла містом туди й назад і на мить стало тихо. Він мав відступати з «своїми», але він уже знав, що вони йому вже не вірили й не думали вважати його за «свого» й після того, як уже повністю використали його подвійну зрадницьку душу. Тікати ж йому було нікуди, а залишитися — теж неможливо, бо зрадив себе вже перед усіма, зраджуючи всіх. А головне — він і сам не вірив уже не тільки нікому, але й самому собі. Не маючи в собі вже нічого, крім тваринного страху, він не мав уже іншого виходу, тільки той, що його вказав був йому Максим — тоді, під час зустрічі з ним на руїнах собору.
Прийшовши на руїни, Соломон хотів зірвати себе гранатою — тією, що її знайшов і подав йому тоді на зустрічі Максим, а він її сховав. Але граната не запалилась…
