підлоги рурку і вибив замок, тоді відчинив люк і виліз на дах. Він не був надто стрімким, а моєю метою була камениця в самому кінці кварталу, де мусив бути теж люк у даху. Я вихилився з даху і побачив, що авто зупинилося біля брами Ліщинського. Отже, вони вже там. Я рушив дахом, ступаючи так, аби не зчиняти галасу, де було можливо, ставав на стики, але треба було бути обережним, щоб не нарватися на дроти, не вмикаючи ліхтарик. Діставшись крайнього даху я швидко знайшов люк, але й він був замкнений, відчинявся всередину. Я роззувся, щоб не робити гуркоту, і став бити по ньому ногами. Люк не піддавався. Проте я продовжував по ньому лупити, аж поки не з’явилася невелика щілина, крізь яку я просунув пальці й намацав залізний засув. Люк не був замкненим на колодку. Я витяг складаний ножик і став лезом штовхати засув. Він зрушив з місця, хоч і дуже повільно. Я налягав, лезо зламалося, але я не відступав, аж доки люк сам не опав. Вдалині на даху я помітив рух. Я взувся, миттю зіскочив на діл, затягнув засув на місце і побіг до дверей. їх теж довелося вибивати, пролунав тріск, а за хвилю я летів сходами вниз, перестрибуючи через кілька сходинок. Десь траснули двері, хтось вийшов на сходову клітку, щось буркнув, я вилетів у браму, а з неї на вулицю і щодуху побіг уздовж будинку, скрутив за ріг і біг далі. Я не мав уявлення, де мені сховатися, знав лише, що мушу зникнути з цієї дільниці, відбігти якнайдалі, та так, щоб не потрапити в руки патрулю. Раптом подумалося, що патруль для мене може бути не таким небезпечним, як ті убивці. Якщо патруль затримає підхмеленого німецького офіцера, не така вже й рідкісна для них пригода. І тоді я побіг з усіх сил, не припадаючи до стін. Раптом з-за рогу вистрілив сніп світла, я зупинився, важко дихаючи й думаючи, куди тепер бігти. Авто виїхало мені навперейми, аз нього пролунала команда: «Halt!» З вікна стирчала цівка автомата. То було військове авто, мене покликали підійти ближче. Я підійшов, злегка хитаючись і назвав себе. Вони попросили папери, я показав. Після того мене ввічливо запросили до авта. Залізний хрест у мене на грудях викликав у них повагу. Дорогою розпитали, чому я швендяю так пізно. Я сказав, що їду до Берліна і показав їм спрямування, у Кракові я, мовляв, пішов з друзями до кнайпи й потім заблукав. Спитали, куди мене завезти. Я сказав, що зупинився в готелі біля Казімєжа, але забув назву, вони підвезли мене до готелю, в якому, на їхню думку, я міг зупинитися, і ми розпрощалися. Я натиснув дзвінок на дверях, упівока стежачи за патрулем, який сумлінно чекав. Двері відчинилися, я прослизнув усередину і запитав, чи є вільна кімната. Як я й сподівався, вільних кімнат не було. Я попрощався і вийшов на вулицю. Патруль від’їхав. А я помчав безлюдним Казімєжом до Осипа Хоми, щоб повідомити про смерть Ліщинського. Але там я нікого не застав, жодної живої душі ані в помешканні, ані в сховку під підлогою. Усе виглядало так, ніби тут віддавна ніхто не бував. Отже вони втекли, бо якби тут побувала поліція, цього б не вдалося приховати. Я піднявся нагору і зачаївся на стриху. Більше швендяти вулицями я не ризикував. Вранці я спустився знову до помешкання, в якому зустрів Осипа, відшукав старі лахи й перевдягнувся. У військовій формі без документа, що засвідчував би моє спрямування на Відень, я б до потяга не потрапив. Я залишив собі тільки чоботи, але спустив поверх них штанки. Залізного хреста я сховав за халяву — як-не-як пам’ятка. Усі військові документи я спалив у грубці.
Але, якщо мене вистежують, на двірці з’являтися небезпечно. Я покинув колишню єврейську дільницю і вийшов до Вісли. В кінці вулиці стояло самотнє таксі, я швидко сторгувався за поїздку до Цєшина. Поки минали Краків, я чувся нервово, вдаючи, що милуюся містом, а насправді роззираючись на всі боки, і лише за містом заспокоївся. У Цєшині сів на потяг до Брна, у Брні заночував і вранці їхав віденським. Без нового паспорта я б далеко не заїхав, поліція ледь не на кожній зупинці перевіряла документи. У греко-католицькій церкві Святої Варвари я провідав отця Теофіла Горникевича[115] і отримав від нього записку від Ірми. Дружина з батьками виїхали в Угорщину, в село над Балатоном. Я подякував отцеві й хотів попрощатися, але він мене не відпустив і завів до монастирської їдальні та нагодував обідом. А за годину я вже сидів у будапештському потязі.
В селі над Балатоном ми дочекалися закінчення війни. Так завершилася моя епопея.
XXIII. Андреас
1
Владу у Львові остаточно перейняли рускі. Дехто з визволителів заходив до «Жоржа» і допитувався, на яких я підставах очолюю ресторан і готель. Я посилався на генерала Окунева і полковника Скворцова. Я подумав, що якраз пора відшукати Скворцова і замельдуватися, мовляв, ось я, на місці, чесно чекав омріяного визволення, боровся у підпіллі з ворогом. Я кілька днів ходив до приміщення НКВС, але, на жаль, ніхто нічого мені про полковника Скворцова розповісти не міг. Та я не відступав, бо знав — якщо його не знайду, мене чекатимуть клопоти. Так проминув тиждень, коли я нарешті побачив його, як він вилазить з авта. І то вже був не полковник, а цілий генерал з пузом. Він мене відразу упізнав, ухопив за комір і загарчав:
— Ах ти ж курва продажна! Куди пропав? Підсунув нам якогось ідіота і втік?
— Ідіота, кажете? Та мене за того ідіота націоналісти мало не вбили. Ось — погляньте, — і я заголив сорочку та показав шрам від кулі, що її дістав від сторожа.
Генерал мене потягнув з собою до кабінету. Сів за стіл і, грізно дивлячись мені в очі, запитав:
— Чому ви не ліквідували об’єкт?
— Ми ліквідували, ліквідували, — заторохтів я.
— Як ліквідували, чому ми про це нічого не знаємо?
— Ми його вбили перед самою війною. Так вийшло. Повідомити не було як, бо нашого аґента у Сяноку забрало гестапо. Гарний був чоловік. Бувало, ми й по чарці перехиляли.
— А чому не повернувся з завдання, га?
— Тут таке діло, товаришу... — я гарячково шукав соломинки й вирішив згадати ще про одного важливого свідка моєї
