Проби - Мішель Монтень
Наша будова, публічна і приватна, сповнена недосконалості. Проте в природі неужиткового нема, навіть сам неужиток. Нічого не закралося до нашого всесвіту, що б не мало в ньому належного місця. Наша істота — це зліпок нечестивих властивостей: честолюбство, заздрість, ревність, помста, забобон, розпач домують у нас і горують над нами так природно, що образ цього можна побачити навіть у тваринах; ба, до них можна додати навіть жорстокість, ваду таку протиприродну: коли ми бачимо муки іншого, то, жаліючи його, чуємо в нутрі якусь болісно-солодку сверблячку злорадства; вона знайома навіть дітям:
Любо, як моря поверхня запіниться, бурями збита,
Із суходолу дивитись, як інший на хвилі бідує.
Лукрецій, Про природу речей, II, 1
Пер. Миколи Зерова
Якби хтось забрав у людини зародки цих властивостей, він геть би знівечив основи, на яких стоїть наше життя. Так само в кожній державі існують необхідні їй посади не лише зневажені, а й порочні; порокам у ній одводиться своє, і їх використовують для зміцнення нашої спільноти, як використовується отрута для підтримання здоров'я. Якщо їх можна уневинити тим, що вони потрібні, і громадська необхідність змушує забути про їхні правдиві властивості, то треба обсадити їх громадянами стійкішими і не такими вразливими, ладними пожертвувати честю і сумлінням, як ті славні мужі старожитності клали свої голови, рятуючи вітчизни. А ми, недолугі, беремо легші і не такі небезпечні ролі. Загальне благо вимагає, аби ми в ім'я його ламали віру, брехали і вбивали: полишімо ж ці обов'язки на людей слухняніших і гнучкіших. Справді, мені доводилося не раз спостерігати, як судді нещирою і фальшивою надією на поблажливість чи помилування морочили злочинця, аби вибити з нього признання, вдаючись до безсоромного шахрайства. Я волів би, щоб правосуддя і навіть сам Платон, прихильник цього звичаю, винайшли б інший засіб, що більше припадав би мені до мислі. Таке лукаве правосуддя шкодить собі не менше, ніж шкодять йому інші. Нестак давно я відповів, що я навряд чи зміг би зрадити державця задля простачиська, бо й простачиська зрадити задля державця якось не випадає. Мені не тільки огидно ошукувати, а й огидно, коли ошукуються у мені. Я стережуся давати до цього якісь підстави чи приключки. У небагатьох випадках, коли я посередникував між княжатами, у тих поділах і переділах, які нас нині роздирають, я пильно уникав уводити когось в оману чи личкуватися. Хто приломився до цього ремесла, той силкується краще маскуватися і вдає себе поступливішим і згідливішим, ніж насправді. А от я висловлюю свої переконання навпростець і рішуче, своїм богом. Сумлінний перемовник і новачок, що воліє радше відступитися од справи, ніж од самого себе! Досі мені велося так щасливо (адже щастя грає тут головну роль), що мало хто, спілкуючись із супротивними сторонами, стягав на себе менше підозр і залучав собі більше ласки і доброзичливості, ніж я. Я завше щирий, а це з першого погляду легко викликає прихильність і довіру. Простота і щирість, в якому б віці і часі це не було, завжди доречні. При цьому в тих, хто виступає в справі без жодної для себе користі, незалежність не така підозріла і немила. Вони можуть цілком доречно навести відповідь Гиперіда атенцям, які нарікали на різкість його мови: «Панове, я, може, занадто розпускаю губи, та ви судіть, чи маю я якусь вигоду з того і чи граю на цьому в свою сопілку». Моя незалежність легко рятувала мене від усяких закидів у вдаванні, одне, що я завше виявляю твердість, не милуючи нічого і ріжучи правду в очі (навіть позаочі не міг би висловлюватися гірше!), а друге, що це все я роблю невимушено і просто. Беручись за справу, я домагаюся чогось понад те, ради чого дію; я не загадую наперед і не сную далеких розрахунків: кожну деталь залагоджую осібно і конкретно, а решта як складеться.
Окрім того, я не живлю до сильних світу цього ані великої нехоті, ані щирої любові, і моя воля не зв'язана якоюсь особливою уразою чи вдячністю. Монархів я шаную лише як підданець і громадянин, і мою шану не підігріває і не охолоджує жоден особистий, на мою велику радість, інтерес. Навіть до спільного і правого діла я ставлюся помірковано і без гарячки. За вдачею я не вельми надаюсь до тісних і глибоких прив'язань і самопожертви. Гнів і ненависть поза обов'язком справедливості, ці пристрасті потрібні лише тим, хто не дотримується своїх повинностей, керуючись розумом; усі законні і праведні наміри самі з себе зрозумілі і помірковані, інакше вони незаконні і бунтівничі. Ось чому я ходжу скрізь з високо піднесеною головою, з відкритим серцем і відкритим лицем.
Я мовлю щиро і не боюся цього визнати, я, не червоніючи, поставлю в потребі одну свічку архангелу Михайлові, а другу його змієві, як та бабця у байці. За тими, хто обстоює справедливість, я піду хоч у вогонь, проте лиш тоді, як зможу. Хай Монтень, як виникне така потреба, западеться з усією руїною, але як такої потреби не буде і він уціліє, я буду незмірно вдячний Фортуні; і всі засоби, які надасть мені мій обов'язок, кину на його порятунок. Хіба Аттик, тягнучи руку за добромисним, але подоланим сторонництвом, не врятувався при спільній загладі, серед стількох катастроф і перемін, завдяки своїй поміркованості?
Людям, як він, приватним, це легше; за таких обставин цілком резонно зректися честолюбних намірів стромляти пальця між дверми і наражатися самому. Але вагатися і стояти ні в сих ні в тих, ставитися геть-то байдуже до чвар і змагань у своєму краю — ба ні, це, як на мене, і ганебно,
