Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

— Хоч я Еву вже далі два роки не бачив, звертаю вашу увагу, що вона — Альбінська.

— Чи це ознака нещастя? — спитав Юліян.

— Ви дотепні, молодче, — відповів, насилу всміхаючись.

— Ні, добродію, може, скоріше осторожний. Але чому ми з Евою не могли б бути щасливі? — спитав і поглянув на свій годинник. І докинув: — Вибачте, може, ми забираємо вам час… Чи можемо надіятись на присутність панства на нашім імпровізованім концерті?

— Чи сподіваєтесь доволі гостей? — спитала панна Альбінська.

— Досі нам ніхто не відмовив.

— Прошу три білети з першорядних місць, — сказав Альбінський і сягнув нервово до кишені.

Панна Альбінська провела питомців на веранду, випитуючися за програму. Юліян скористав із тої хвилини і передав від сестри пакуночок із книжками для пані Дори Вальде.

— Її нема дома. Вона вийшла на почту з листами.

*

Концерт удався над усі сподівання.

Найкраща саля малого містечка була переповнена, публика ріжних націй захоплювалася українськими піснями, що були в тих околицях мало знані. На закінчення відспівали славну пісню німецького композитора Абта[113] «Над озером» до таких слів:

Die bleiche Königstochter

liegt unten tief im See,

Sie greift in die goldenen Saiten

sie singt so süss und so weh.

Sie singt von den Tagen der Jugend,

vom goldenen beglückenden Mai,

und wie das nun alles verloren

und wie das nun alles vorbei.

Es klang herauf, aus dem Grunde

als ob eine Saite zersprang,

als ob sie dort läuten

eintönigen Grabesgesang.

З дому Альбінського не було, крім панни Альбінської, нікого. Він виїхав із своєю внучкою до сусіднього села, щоб у тамошнього лісничого довідатися, чи не добиралися непрошені руки до Дориного лісу на вориння. Вернулись трохи пізно так, що могли піти хіба на другу частину концерту. Дора хоч мала охоту піти, не мала відваги виконати це своє бажання.

— Невелика втрата, коли і не почуєш, — сказав їй дідо, — почуєш на другий рік. Їм лише палець покажи і зараз прибудуть. Своїми піснями хочуть симпатію серед інших націй здобути, бо чим іншим?

— Дідуню, не говоріть таке, — відповіла Дора. — Що вам винна українська пісня? А коли, як кажете, нею агітують, то це право кожного, коли гарно це роблять… Чи ви не здаєте собі справи, що рвете мені серце?

— Рву тобі серце?! Жаль тобі тих, що будуть «чернь» проти наших бунтувати?

— Не забувайте, що це мої земляки.

— Земляки! Бачу вже вплив української бібліотеки і візити у старім шкільнім будинку! Іди, Доро, напийся свіжої води з малиновим соком і лягай, я змучений. І пам’ятай: не хвилюй мене такими розмовами.

Поцілував її в чоло, а коли вона схилилася, щоб зложити поцілунок на його руці на добраніч, велика сльоза впала на ту руку.

*

Рано-ранесенько, коли птахи і бджоли почали вилітати із своїх домівок і десь на полонині тільки чабани бачили перші світляні стрілки, молода вдова ще досипляла, почула якийсь далекий спів. Спів зливався з її сном, закрадався до її душі, голубив.

Вона розплющила очі, заслонюючи обличчя руками, і потонула в ньому. Чула українську пісню. Цілий хор співав із стуленими устами, а між ними пробивався один голос. Він виростав, розливався. У поривній красі тремтів, наче оповідав казку. Щось вдерлося силоміць до дна її душі, а там на дні верховодив один прекрасний голос, що заглушував усі інші.

*

— Концертанти, мабуть, знали, — говорив при обіді директор Альбінський, — кому треба ще заспівати, коли на прощання зранку без уваги на людей, що сплять, повторяли свій концерт.

— За що я вельми їм вдячна, — відповіла панна Альбінська і звернула спокійно бесіду на іншу тему.

*

Літо минуло, настала осінь, заповідаючи свій прихід полум’яно-жовтявим чи червоним листям дерев по садах. Зелень смеречини по горах між березиною та бучиною виглядала, як колоністи, що опинилися на чужій землі.

На каштановій алеї появлялася часто струнка жіноча постать з легкою накидкою на плечах або чорною тонкою тканиною на золотоволосій голові і спішила вгору, поки не щезла за дверима старого шкільного будинку.

Це Дора Вальде. По своїй господарській праці вона любила відвідувати смерком Оксану. Коли входила, стіл покривався шкільними зшитками, і вона з молодою вчителькою поправляла скоро і точно, доки не скінчили праці. Щойно тоді, опираючись плечима, мов потомлені бюрократи об спинки крісел, починали, якби за нагороду, про ріжне з душі говорити. Говорили про українські культурні справи, про велику європейську літературу та невелику українську, читали разом або співали. Дора вставала вряди-годи із свого місця і шукала вікна у хаті дідуня, щоб зміркувати, чи вертатись уже додому, чи ні. Тета Оля, щоб оминути гострих заміток діда, освітлювала на знак одно вікно у вітальні.

Тут, «нагорі», всім було відомо, що директор не був їх прихильником, і теж кликали її до себе умовленими знаками. Ніхто, крім панни Альбінської та Олекси, не знав, що Дора тайком із продаваного меду купувала речі для бідних дітей і помагала на св. Миколая шити теплі грубі панчохи, шапочки та камаші.

Листопадові мряки почали чимраз рідше налягати, аж по одній спокійній ночі побачили зранку мешканці землю, покриту снігом. Раз, коли земля повна була цього нового снігу, галуззя вгиналося, засвітилося на узгір’ї гостинне вікно.

— Оксана мене кличе, — прошепотіла Дора із стриманою радістю до тети. — Певно, щось нового на Миколайка здобули. Я пішла б туди. Як кажете?

— Сьогодні ти це залиши. Сніг по коліна і, як бачиш, не перестає падати. Я маю і так у місті важне діло і мушу поїхати саньми, то загляну до Оксани сама. Дідуня не можна самого в хаті залишати. Він цього не любить.

Дора всунула невеличкий пакуночок теті:

— Це Оксані, тіточко, свіжі медівнички, коли вернеться зі школи, нехай це буде привіт від мене.

Коли сутінки впали на кімнату, Дора майже несвідомо підходить до відкритого фортепіяну. Її не тягне до класичної музики, ні до хоровитих вальсів Шопена[114], а тягне до тої мелодії, яку чула ще малою дівчинкою і пізніше ще по церквах, бо по салонах ніколи її не чула. Вона кладе руки на клявіатуру і викликує з них звільна прастару коляду «Бог предвічний…»[115].

Нараз за нею:

— Доро!

Вона прокинулася. Це голос дідуня: «Це ти граєш?!»

Вона притакує головою і грає далі, майже не чуючи, що її голос зливається із звуками інструменту.

— Що ти маєш у думках,