Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

— Ну, Маріє, за цей місяць вам уже не треба платити мені сім з половиною доларів.

Марія заніміла з подиву.

— І за цей місяць, і за другий, і взагалі за всі,— додав він.

Марія стала дякувати йому, як за велику ласку. І тільки повернувшись додому в північний Окленд і переговоривши з сусідами та крамарем-португальцем, направду повірила, що цей будиночок, де вона прожила стільки років, платячи хазяїнові щомісяця комірне, тепер став її власністю.

Того самого дня ввечері, коли Мартін зійшов з трамвая, португалець, ставши на дверях крамниці, привітався до нього й спитав:

— Чого ви тепер нічого в мене не купуєте?

Мартін пояснив йому, що тепер уже сам собі не варить, і крамар, запросивши його випити з ним, почастував найкращим, як зауважив Мартін, вином, що знайшлося в крамниці.

— Маріє,— сказав Мартін того ж вечора, — цими днями я виїду від вас. Та й ви теж незабаром виїдете звідси. Ви наймете комусь цей будиночок, а самі будете хазяйкою. У вас, здається, в Сан-Леандро чи то в Гейвордсі є брат, що працює в молочарні? Отож зараз же ви мусите віддати всю цю білизну назад, не правши її,— розумієте? — не правши, і поїхати завтра до свого брата, в Сан-Леандро, Гейвордс чи куди там. Хай він приїде сюди, і ми з ним поговоримо. Я житиму в Окленді, в готелі «Метрополь». Він-то вже мусить розумітись на молочних фермах.

Отак Марія стала повновладною господинею будинку й молочної ферми, де мала двох наймитів до важчої роботи, а в банку завела собі рахунок, що дедалі зростав, дарма що всі діти були взуті й ходили до школи. Рідко кому щастить зустріти в житті казкового принца. Але Марія, що ціле життя гарувала і голову мала таку спрацьовану, що їй не до мрій було про якихось там принців, вона знайшла його в особі колишнього робітника з пральні.

Тим часом світ почав допитуватися — хто ж такий цей Мартін Ідей? Видавцям він відмовлявся давати будь-які біографічні відомості, але на газетярів не знаходилося способу. Окленд був батьківщиною Мартіна, і репортерам не важко було розшукати десятки осіб, які з охотою розповіли їм, хто він був і хто не був, що робив і надто — чого не робив ніколи. І на втіху цікавої публіки всі такі відомості з’явилися на сторінках преси разом з миттьовими знімками та фотопортретами — на ці останні не забарився взяти патент місцевий фотограф, що колись був зняв Мартіна. Спершу така велика була Мартінова відраза до журналістів та всього буржуазного суспільства, що він силкувався навіть боротися з цим рекламним шалом, але згодом таки уліг йому, бо це виявилось легше. Він умовив собі, що не може не вділити якоїсь хвилини спеціальним кореспондентам, які приїздять здалеки, щоб побачитися з ним. Та ще дні були такі довгі з тієї пори, як він кинув писати й учитися, а треба ж було їх чимось заповнювати. Тим-то він дозволив собі невеличку примху — давав інтерв’ю журналістам, розмовляв про літературу та філософію і навіть приймав запрошення до буржуазних домів. Якийсь чудний, хоч і вигідний, душевний спокій опосів його. Ніщо його не турбувало. Він простив усім, і навіть тому репортерові, що був змалював його на-червоно, і якому він тепер дав інтерв’ю аж на цілу сторінку і дозволив сфотографувати себе в кількох позах.

Принагідно він бачився з Лізі, яку виразно смутила раптова його слава. Це ще збільшило відстань між ними, і, певно, задля того щоб хоч трохи зменшити її, Лізі погодилась ходити до вечірньої школи та на торговельні курси і одягатись у модної кравчині, що брала величезні гроші. Дівчина мала такі помітні успіхи, що Мартіна навіть узяв сумнів, чи правильно він повівся щодо неї, бо ж уся її поступливість і ретельність були тільки заради нього. Вона хотіла стати чогось вартою в його очах, саме виходячи з його мірила вартості. Однак він не подавав їй жодної надії, ставився до неї, як до сестри, і рідко її відвідував.

«Запізнілого» видала фірма Мередіт-Лауел, коли Мартін уже піднявся на вершину популярності, і, як захопливий белетристичний твір, ця повість мала ще більший успіх, ніж «Ганьба сонця». Минав тиждень за тижнем, а дві книжки Мартінові — річ нечувана! — все ще мали найбільший попит. Не тільки любителів белетристики, а й тих, хто захоплювався «Ганьбою сонця», зачарувала морська повість, просто неймовірна майстерність, з якою було її написано. Почав Мартін Іден винятково успішніш нападом на містицизм, а тепер ось і на практиці показав, що таке справжня література, явивши таким чином своє рідкісне обдаровання, — критика й митця в одній особі.

Гроші плавом пливли до нього, так само й слава, і він сяяв на літературному небі, як огненна комета. Але вся та метушня, що він зчинив, більше вабила його, аніж викликала цікавість. Мартіна вразила тільки одна маленька подія, і якби світ знав про неї, то теж би вразився. Хоча світ вразила б не сама ця дрібничка, а те, що вона набрала в Мартінових очах величезної ваги. Суддя Блаунт запросив його на обід. Сам собою факт цей був мізерією, але такою, що невдовзі мала вирости у щось велетенське. Мартін образив суддю Блаунта, поводився з ним брутально, а суддя Блаунт, спіткавши Мартіна на вулиці, запросив на обід! Мартін думав, скільки ж разів бачив він у Морзів суддю Блаунта, і той ніколи не запрошував його на обід. Чому він тоді не запрошував мене? — питався подумки Мартін. А відтоді ж він не змінився. Він був усе той самий Мартін Іден. У чому ж різниця? Тільки в тому, що його твори надруковано в вигляді книжок? Але ж він написав їх давно. Усі вони були готові ще тоді, як суддя Блаунт напався на нього й на Спенсера. Отже, суддя Блаунт запросив його на обід не заради справжньої його вартості, а тільки заради фікційної!

Мартін посміхнувся й пообіцяв прийти, дивуючись водночас своєю поблажливістю. На обіді, куди було запрошено з півдесятка високодостойних персон з дружинами, Мартіна трактовано як знаменитість. Суддя Блаунт, палко підтримуваний суддею Генвелом, настирливо просив Мартіна кандидувати до фешенебельного клубу «Стікс», куди мали доступ не просто багаті люди, а лише видатні. Мартін ще більше здивувався,