Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

2. Незвані гості

Франклін Г’юз спеціально зійшов на борт на годину раніше, щоб засвідчити свою дружню прихильність тим, хто протягом наступних двадцяти днів мав полегшувати йому роботу. І ось тепер він, прихилившись до поруччя, дивився на пасажирів, що сходили трапом: зрілі й літні пари; деякі з них були позначені чіткою печаттю національності, інші — більш благопристойні — до пори лукаво зберігали анонімність свого походження. Франклін, легко, але недвозначно обійнявши за плечі свою супутницю, захопився щорічною відгадайкою: звідки походять майбутні слухачі? Найпростіше було помітити американців: у Новому світі чоловіки ходили у відпочинковому одязі пастельних відтінків, жінки не переймалися колиханням жирових складок. Друге місце за вгадуваністю посідали британці: у Старому світі чоловіки носили твідові піджаки, під якими ховалися сорочки з коротким рукавом — бежеві або кольору вохри; їхні жінки з міцними колінами готові були вилізти на будь-яку гору, зачувши про античний храм на ній. Були канадські родини, на чиїх м’яких шапках виднів кленовий листок; спортивна шведська сім’я — чотири біляві голови; якісь французи з італійцями, яких Франклін розрізняв лише за тим, заговорять вони про багети чи про макарони; шість японців, які розривали шаблон відсутністю фотоапаратів у руках. За винятком кількох родин і окремих самотніх англійських естетів, по трапу люди підіймалися здебільшого чемними парами.

«Усякої тварі по парі», — зауважив Франклін. Він був високим, вгодованим чоловіком років сорока, мав світло-русяве волосся й червонястий відтінок обличчя, який злі язики пов’язували з пияцтвом, а добрі — з надміром перебування на сонці; це обличчя здавалося таким невловно знайомим, що якось не виникало питання, красиве воно чи ні. Його супутниця, чи асистентка, тобто ні — заперечила б вона — секретарка, була стрункою смаглявою дівчиною в купленому заради круїзу одязі. Франклін, демонструючи свій бойовий досвід, вбрався в сорочку кольору хакі в стилі сафарі й потерті джинси. Хоча це була не зовсім та форма одягу, якої пасажири очікували від славетного лектора, вона точно вказувала на причини його унікальності. Якби він був американським ученим, то, певне, нарядився б у костюм зі смугастої жатки; якби британським — то був би вбраний у напрасований лляний піджак кольору морозива. Але слава Франкліна (яку він був схильний дещо перебільшувати) походила з телебачення. Він починав як виразник чужих думок, молодим чоловіком у вельветовому костюмі, який привітно й м’яко пояснював явища культури. За певний час він розважив, що коли він може про таке говорити, то чому б про це ще й не писати. Спочатку це був просто «додатковий матеріал Франкліна Г’юза», потім участь у написанні сценарію, а тоді більше досягнення — «автор і ведучий Франклін Г’юз». У якій галузі знань він спеціалізувався, розібрати було складно, але він вільно пересувався у світі археології, історії й порівняльної культури. Він спеціалізувався на сучасних алюзіях, що мало врятувати й оживити такі мертві предмети, як перехід Ганнібала через Альпи, скарби вікінгів у Східній Англії чи палаци Ірода. «Слони Ганнібала були тогочасними танковими підрозділами», — виголошував він, захоплено вводячи слухача в незнайомий пейзаж; або: «Усіх піхотинців війська можна порівняти з тим, скільки людей перебуває на стадіоні “Вемблі” під час фіналу Кубка»; або: «Ірод був не просто тиран і збирач земель, він також був покровителем мистецтв — може, про нього варто думати як про Муссоліні з гарним естетичним смаком».

Слава телеведучого невдовзі принесла Франклінові другу дружину — і років через два друге розлучення. Тепер його контракт із екскурсійною агенцією «Афродита» завжди передбачав каюту й асистента; команда «Святої Єфимії» захоплено відзначала, що асистентки не мали схильності супроводжувати його більш ніж в одному круїзі. Франклін давав стюардам щедрі чайові й мав популярність серед тих, хто платив йому кілька тисяч фунтів за двадцять днів. Він мав милу звичку інколи так захоплено відхилятися від теми, що потім мусив зупинитися й роззирнутися, розгублено всміхаючись: де ж він зупинився? Багато пасажирів між собою відзначали яскравий ентузіазм Франкліна — як він їх підбадьорював у такі цинічні часи, як він по-справжньому оживляв для них історію. Якщо він, бувало, застібав свою сорочку не на той ґудзик чи заляпував джинси соусом з омарів, то це були просто наслідки його славної захопленості справою. Також його одяг натякав на дивовижну демократичність сучасної вченості: зовсім не обов’язково бути штивним професором у фраку, щоб розумітися на принципах давньогрецької архітектури.

— Фуршет-відкриття буде о восьмій, — промовив Франклін. — Краще я, мабуть, годинки зо дві приділю завтрашній балаканині.

— Але ж ви, певне, вже багато разів про це розповідали? — Трісія трохи сподівалася, що, коли судно заходитиме у Венеційську затоку, він буде поруч на борту.

— Щороку треба по-новому. А то можна застаріти, — він злегка торкнувся її передпліччя, і рука рушила вниз.

По правді, наступного ранку о десятій він буде розповідати точно те саме, що й у попередні п’ять років. Єдиною різницею — яка мала б не давати Франклінові застаріти — була присутність Трісії замість… як там торішню дівчину звали? Але він любив підтримувати міф про готування до лекцій, а краєвид Венеції міг і пропустити. Вона й наступного року стоятиме — хіба що на один-два сантиметри ближче до лінії води, і її рожевий лик, як і його власний, трохи більше постаріє.

На палубі Трісія дивилася на місто, доки дзвіниця Сан-Марко перетворилася на недогризок олівця. Вона вперше зустріла Франкліна три місяці тому, коли той з’явився на ток-шоу, де вона була молодшою дослідницею. Кілька разів вони опинялися в ліжку, але поки що не так уже й багато. Дівчатам на квартирі вона розповідала, що зустрічається з однокурсником; якщо все піде гаразд, то після повернення вона розповість їм правду, але наразі не хотіла зурочити. Франклін Г’юз! І він поки що поводиться дуже стримано, навіть доручає їй якісь номінальні обов’язки, щоб вона не надто скидалася на коханку. Скільки людей з телебачення вражали її своєю фальшивістю — виявлялися милі, але загалом нечесні. Франклін поза екраном був такий самий, як і на екрані: відкритий, жартівник, охоче розповідає про різні речі. Його словам хотілося вірити. Телекритики кепкували з його одягу і з того, як у нього з розстібнутої на грудях сорочки стирчить волосся, іноді єхидно коментували його слова, але вони просто заздрили, і подивилася б вона, як би хтось із цих критиків устав і спробував розповісти щось так