Від долі не втечеш: Герман - Марина Тітова

— Ну й нехай.

— Нехай Світлана стане його коханкою?  — схоплюю подив він апатичного стану Лесі. — Невже ти зможеш пробачити зраду?

— Можливо... Мені байдуже, якщо чесно. Алекс мене не ображає.

— Та чи кохає?

— Він каже, що кохає. І я вірю йому. Мені цього достатньо.

— Достатньо? Лесюнь, вибач, але навіщо ти себе так мучиш? Тобі ж хочеться більшого і ти заслуговуєш на краще життя!

— Справді? Боюсь, це неможливо.Ти ж все одно не переїдеш жити зі свого Чорноморську в Житомир. У тебе там є Віка. Ти не кинеш, ні її, ні свою роботу. Тому кращого життя мені ще довго чекати. Ти ж років десь через сорок станеш вдівцем, а не завтра...

Відвертість співрозмовниці перекрила мені дихання. Я не очікував від неї такої прямоти. Але що ж поробиш. Пояснювати, що Віку я зустрів раніше Лесі й що обіцяв тій першій, як годиться справжньому вампі... тобто джентльмену, одружитися з нею — у десятий раз не збираюся. Але ми й без цього розуміємо усе це й без слів.

Однак після завершення розмови з рудоволоскою, я ще довго гіпнозуватиму її світлини в мережі, так і не з'ясувавши, чи від долі я втікав? А може від себе? І чи втік? А те, що відбувається в моєму житті — це карма?.. Нічого не петраю. Я заплутався. Може хтось, колись, усе ж зуміє мені пояснити. А може й доля сама все обіграє, як їй треба, за фен-шуєм. Колись. Доля це вміє вправно робити.

Кінець