Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

І Кралевича поразила глибина цієї фрази, яку він повторяв тисячі разів у своєму житті, але оце лиш тепер зрозумів зміст сих кількох простих слів. Се ж Я!.. Хіба ви не пізнали мене? Се той, хто несе вам любов, зцілення від ваших страждань, спокій ваших сердець, осушення сліз — а ви перелякалися, не пізнавши… Не бійтеся — це Я…

У Кралевича навернулися сльози на очі. Як це просто і як торкає серце… Чому ж я не маю такої сили, щоб підійти до оцих людей і сказати їм: не бійтеся. Харчуйте, ведіть далі свою немудру, але таку потрібну, таку життєву бесіду… Се ж я… Той, що любить вас, що хотів би вам зробити багато–багато добра…

І от бояться… Припиняють розмову, дивляться неспокійно запитливими очима, чекають, щоб ти скоріше пройшов… Як же, якими засобами прихилити ці серця до себе? Тактикою отця Березовського? Невже чесний, щирий підхід тут непотрібен і приводить до небажаних скутків,[22] а от спосіб отця Березовського якраз досягає мети? Я ж певен, що коли б оце йшов не я, а отець Березовський, то з усіх боків би кричали йому: «їгомостику солоденькі, Бог би вам віка продовжив. Ано–ко йдіт–ко суда, щось ми вам ізговоримо файне».

А він би віджартовувався, потім би підійшов, із жартом би випив чарку горілки, заїв гуцульським запашним голубцем (от чого би я так уже ніяк не міг, при всьому бажанні…), знов би зажартував, часом навіть масно, до якої молодиці, і пішов би далі. А потім би говорив:

«Мало–мсі не вдавив тим голубцем. А дух який від него! Не тра й борсука!.. Го–го–го!..»

Гонений цими своїми думками, йшов Кралевич поміж гуцулів — і, як умовившися, кожний гурт при його наближенні замовкав. «Та хоч хто–небудь говоріть! Лайте мене, коли вам це подобається, — тільки не мовчіть же, не мовчіть!» Ще трохи — і отець Кралевич розридається отут, на кладовищі, перед гуцулами, а вони скажуть дома:

— А піп сапогівський ік напивси, браччики, на храму, то так плакав, сарака!..

— Де?

— Та такой на цминтарі.

— О, видев, добрий путар був, що не посоромивси перед люде йти плакати.

Але доля змилосердилася над Кралевичем. Він підходив до якоїсь групи, а там, чути, говорить один голос. При наближенні священика слухачі почали зацитькувати оратора.

— Та замовч, Оле… Ци не видиш, хто йдет?… Ще би що лихого могло вікапатиси з того…

Але оратор відмахнувся рукою й говорив далі.

— Піп? А ци мені піп дивний? Ци я го си бою? Я жадного попа си не бою!.. Шо він ні зробит? Ци я неправду кау, що присіли пани нас та й нема життя людем на світі?!

Гуцул, видно, був підохочений, отже, мав те на язиці, що по–тверезому носив в умі. Ґазди, які тверезіші, оцінювали становище інакше і хотіли збити оратора з дороги.

— То всьо правда, лиш давайте си нап'ємо вба, Оле… Ци ви д'мені, ци я д'вам. Ой, будьмо та й ще будьмо. Ано–ко тримайте пугарчіка, аби не впав…

Той, що його називали Олексою, брав чарку, але, тримаючи її в руці, не переставав говорити:

— Я віп'ю. Чіму бих не мав віпити з добрими людьми? А шо я правду кау, то всі люде ми свідками, шо я правду кау. Ци не так? Ви, Мартею, ви старша людина… Скажіт, най усі чюют — ци сказав–сми о тільки неправди, єк є синє за ніхтем? Ци є слово, одне слово з неправди, а ци усі слова з правди?

— Та то все так, Оле, лиш змовчіт троха, — і зараз же звертався до отця Кралевича: — Перебачєйте, підохочена людина… От вогорит, лиш би вогорити…

Укритий зміст того звернення був: а сам ти, голубе, проходь, проходь. Бачиш же, що ти зайвий…

Кралевич бачив, але умисне не проходив. «На зло…»

Зрештою, його дуже зацікавила постать оратора. Це був чоловік саме у цвіті віку, високий, гарно збудований. Сорочка, як взагалі у гуцулів, мала широкі рукави, але навіть вони не могли укрити вузлів стальних м'язів. Одягнений був небагато, скоріше бідно, але тримався з достоїнством і нічим не був нижчий тих, хто його частував, хоч то все були, видно, заможні люди.

Не був він і п'яний настільки, щоб ото плів, як плететься. Був саме підохочений, коли людина трохи одвертіше говорить, особливо про те, про що давно і багато думалося. І отець Кралевич сам несподівано для себе попробував устряти в розмову.

— То кажеш, ґаздо, — перепрошую, що не знаю, як величати, — кажеш, пани обсіли?

— А обсіли, най би їх так франця та короста обсіла, єк вони нас обсіли…

— Але ж бо це явище світового характеру. Це не в нашій одній країні, а майже в усьому світі в тих чи інших формах.

— Я за цалий світ не знаю, лиш знаю, шо тої мерзи у нас тут, у горах, давніше не було. Гідо[23] мій, ніби гєдів гєдя,[24] тот ми вповідав, шо не було панів у нас та й не цулували–сми у