Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

ставала яскраво-червоною від крові. Він згадував лікаря з чорною шкіряною сумкою і нудотний запах камфори в будинку. А ще, як він сидів на жорсткій церковній лаві, гойдаючи ногами, у той час, як його мати лежала в труні в передній частині церкви та не вставала. Він пам’ятав, як лежав скраю ліжка біля старшого брата Фреда в кімнаті нагорі на Нора Авеню, а весняні вітри деренчали шибками, і Фред тихо говорив про смерть і про янголів, про коледж та чому він не може поїхати на схід до Пенсильванії з Джо. Він пам’ятав, як тихо сидів самотою в поїзді упродовж довгих днів і ночей, а блакитні гори, зелені поля, брудні іржаві залізничні станції та темні міста, повні димових труб, усе миготіли, проносячись повз вікна. Він пам’ятав товстого чорного чоловіка, з лисою головою, у свіжій синій уніформі, котрий, спостерігаючи за ним у поїзді, приніс бутерброди та прилаштував його на своє спальне місце на ніч. Він пам’ятав зустріч із жінкою, котра назвалася його тіткою Алмою. А потім, майже відразу — висип на обличчі і грудях, біль у горлі, висока температура та інший лікар з іншою чорною шкіряною сумкою. Потім настали дні, що розтягувалися на тижні лежання в ліжку в незнайомій мансардній кімнаті із завжди запнутими шторами — ні світла, ні руху, ні звуку, окрім подекуди самотнього стогону поїзда десь у далечі. Ні мами, ні тата, ні Фреда. Лише звук поїзда час від часу і дивна кімната, що обертається навколо нього. На додаток, початок ще чогось — нової туги, тупого похмурого передчуття, тягаря сумнівів і страху, — усе це тиснуло на його малі плечі та постійно запалені груди.

Поки він лежав хворий на скарлатину в мансарді жінки, якої насправді не знав, останні залишки його колишнього світу розчинилися в Спокані. Його мати лежала в занедбаній могилі, ставши жертвою раку горла. Фред поїхав закінчувати коледж. Його батько Гаррі, чиї мрії були розбиті, втік до нетрів Канади, не в змозі впоратися з тим, що він пережив у останні хвилини життя своєї дружини. Він міг лише сказати, що було більше крові, ніж, як він уявляв собі, може вмістити тіло, та більше, ніж він коли-небудь буде здатен змити зі своєї пам’яті.

Трохи більше, ніж за рік, улітку 1919-го, п’ятирічний Джо опинився в поїзді вдруге у своєму житті. Цього разу він прямував назад на захід на виклик Фреда. З того часу як Джо відправили до Пенсильванії, Фред закінчив коледж і, хоча мав лише 21 рік, отримав роботу шкільного інспектора в Нез-Персі, штат Айдахо. Крім того, Фред оженився. Його дружина Тельма Лафолетт була однією з пари сестер-близнючок із заможної селянської родини зі східного Вашингтона, котра займалася вирощуванням пшениці. Тепер він сподівався забезпечити свого молодшого брата чимось на кшталт безпечного й надійного дому, знаного ними обома, перш ніж їхня мати померла, а горем убитий батько втік на північ. Коли носильник допоміг Джо зійти з поїзда в Нез-Персі та поставив його на платформу, він заледве міг згадати Фреда та не знав, як ставитися до Тельми. Насправді, він подумав, що то його мама, підбіг до неї та обхопив своїми ручками її ноги.

Тієї осені Гаррі Ранц раптово повернувся з Канади, купив ділянку в Спокані й почав будувати новий будинок, намагаючись зібрати своє життя докупи знову. Як і його старший син, він потребував дружини, щоб створити затишний дім із нового будинка, та, як і син, знайшов саме те, що шукав, у іншій близнючці Лафолетт. Тула, сестра Тельми, у свої 22 роки була привабливою стрункою дівчиною з обличчям ельфа, з химерною купою чорних кучерів на голові та кокетливою усмішкою. Гаррі був на 17 років старшим за неї, але це аж ніяк не зупиняло ні його, ні її. Засади прихильності Гаррі були очевидні, а от мотиви Тули — менш видимі та навіть дещо загадкові для її сім’ї.

Ранц-старший певно видавався їй романтичною постаттю. Досі вона жила на ізольованій фермі в оточенні широких ланів пшениці, майже без будь-яких розваг, за винятком хіба звуків вітру, що шелестів пересохлими стеблами щоосені. Гаррі був високим і гарним. Він мав блиск в очах, був відносно світським, сповненим невгамовної енергії, надзвичайно винахідливим у механіці, та найвизначнішим було те, що він здавався свого роду далекоглядним провидцем. Лишень розмовляючи про певні речі, він міг змусити вас побачити їх у майбутньому в такому світлі, про яке ніхто навіть не подумав би.

Справи швидко просувались уперед. Гаррі закінчив будинок у Спокані. Вони з Тулою прослизнули через кордон і одружилися на березі озера Кер-д’Ален, Айдахо, у квітні 1921 року, на превелике невдоволення батьків дівчини. Так, в одну мить, Тула стала мачухою своєї сестри-близнючки.

Для Джо все це одруження означало ще один новий дім та ще одну адаптацію. Він залишив Нез-Перс та оселився разом із батьком, якого ледве знав, і мачухою, яку не знав зовсім.

Здавалося, на якийсь час щось на зразок нормальності поверталося до життя хлопчика. Будинок, зведений батьком, був просторий, добре освітлений і солодко пахнув щойно спиляним деревом. За ним стояла гойдалка із сидінням достатньо широким, щоб вони утрьох — батько, Тула та Джо — могли разом гойдатися теплими літніми вечорами. Джо ходив до школи навпростець через поле, де міг іноді поцупити стиглого кавуна, щоб злегка перекусити після уроків. На якомусь пустирі неподалік він міг цілими довгими літніми днями рити складні тунелі — прохолодні темні підземні сховки від часом аж пекучої сухої спеки Спокана. А ще, як і старий будинок за часів, коли мама була жива, новий завше був наповнений музикою. Гаррі зберіг найдорогоціннішу власність Неллі, її величний салонний рояль, і насолоджувався, сидячи за ним із Джо та голосно наспівуючи популярні мелодії, а Джо радісно підспівував йому «Чи не розважились ми», або гавайську «Яака хула хікі дула», або ж «Величний, як троянда», чи улюблену пісню Гаррі «Так! У нас немає бананів».

Тула вважала музику, яка так тішила Гаррі та Джо, низькосортною, окрім того, вона була