Соня - Катерина Бабкіна

сестри та їхні чоловіки, продумано зібрані всі разом, з ними жінка поралася в один заїзд; жінчині баба й дід разом з її горбатою тетою лежали в районному центрі неподалік, дід і баба поруч, під спільним пам’ятником, а тета за огорожею – жити горбатою їй не подобалося зовсім; мама жінчина лежала в березовому лісі на хуторі за сорок кілометрів від села; на південь звідти, через ріку, лежав жінчин батько, його друга дружина, її син від першого шлюбу та спільна донька, жінчина молодша сестра – згоріли всі разом, добра була і дружня ця друга родина; за тридцять кілометрів від свого діда лежав жінчин син, на закинутому кладовищі у вимерлому селищі коло спорожнілого елеватора; ще за дві години автобусом звідти лежав жінчин дворічний онук, там жінка завжди залишалася на ніч у своєї невістки; далі, біля водосховища, лежала дружина її другого сина, сам син більше там не жив, і Соня про всяк не стала цікавитися, чи жив ще взагалі. Далі, в місті – туди на другі вихідні поїду, – казала жінка, – лежали батьки її другої невістки, а ще далі – туди аж на Трійцю, – друга жінчина тета…

– Що ви з ними робите? – спитала Соня.

Жінка замислилася.

– Ну, пам’ятник помию, в кого не просто хрест, – сказала вона, – бо ворони сідають і гадять. Траву виберу, посапаю. Посаджу, може, щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них – це ж моя родина.

«Невже відповідають», – подумала Соня.

– Горілки налию в келишок, тільки не дітям, – продовжувала жінка. – В магазині у селі Коля все для мене ці дрібні келишки замовляє, як іде час до поминальної неділі, знає, що завжди відкуплю. Тільки, каже, як я також ляжу – ти і до мене ходи. А я що, ходитиму, хай тільки в нашому селі ляже. Бо другий чоловік невістки аж за двісті вісімдесят кілометрів лежить, в іншій області. І до нього ходжу – хто ще ходитиме. Знаєш, так іноді вертаюся поночі з кладовища, і добре стає, спокійно, а потім раптом думаю: а може, їм то і не треба.

– Мертвим? – перепитала Соня, але жінка здригнулася й глянула на Соню якось розгублено, перелякано, – тут Соня зрозуміла, що сама жінка так жодного разу й не сказала цього слова. Усі в неї лежали, ніхто не помер.

На повороті жінка вийшла, Соня так і не наважилася спитати, чи є в неї хоч хтось, крім одної невістки, хто поки не лежить. У самої Соні з мертвих був тільки дід. Дід заснув у машині й вчадів на смерть.

Соні тоді було шістнадцять, і вона багато говорила про те, щоби їхати з міста поступати вчитися, але ніколи не говорила про це серйозно: нікого, крім неї та мами, в діда не було, а він, хоча все ще вставав щоранку робити свої армійські вправи, був уже кволий, капризний, все більше потребував чужих зусиль, очей і рук. Мама Сонина саме дістала візу й багато говорила про те, щоби виїхати працювати за кордон, – але ніколи не говорила про це серйозно, бо в Соні з дідом нікого, крім неї, не було. Соня відвела тоді діда в гараж – він дуже просився. Колись він проводив там цілі дні – мастив антикорозійкою піддон, ладнав гачки і спінінги до риболовлі. Не було більше ані антикорозійки, ані риболовлі, руки дідові безсило хапалися за різні речі й тут же випускали їх, а очі сльозилися й були помережані рожевими тріслими судинами та поцятковані крововиливами. Дід не здитинів, натомість дедалі частіше в деталях згадував дитинство – розповідав багато про терикони і кукурудзяні поля, серед яких виріс, про рідню, яка тепер розгубилася вся – і жива, і мертва. Усі історії незмінно закінчувалися словами про те, що потім він пішов на війну. Час уривався – про війну дід не розповідав ніколи, щось таке сигналізувало йому з тих спогадів, що він не хотів пропускати навіть у слова – не те що в життя.

Був березень, і Соня завела авто, щоби дід не замерз. Вона прийшла додому і напилася шипшинового напою, який дід запарив ще зранку. Від того напою захотілося спати й мріяти, і Соня подумала прилягти на годинку.

– Я заберу діда з гаража, – сказала мама і напилася шипшинового напою теж. Зранку вони прокинулися й побігли за дідом разом.

– От же ж дід буде джвендіти, – казала мама, видихаючи на ходу білі хмарки, їм із Сонею було одночасно весело та соромно від того, що вони отак забули діда в гаражі. Дід лишався розумненький і обережний по життю, сам додому би не пішов. У гаражі було сухо, безпечно, електрику дід провів туди, ще коли купив машину.

– Буде джвендіти, – погоджувалася Соня. Джвендіти дід любив понад усе.

Але дід не злостився і не джвендів. Із закинутою головою він сидів на водійському кріслі в заведеному «жигулі», всі вікна були щільно закриті. Світло в гаражі дід сумлінно вимкнув.

– Спить іще, – з полегшенням сказала мама. Дід посміхався, був якийсь весь розгладжений, ніби гумовий. Напевне, він і правда спав. До того, як учадів. Ховали діда перед Великоднем. Священик, якого партійний Сонин дід не хотів би, підвивав монотонно про те, як душа перебуває – десь там перебуває, кидається до всіх, кричить і голосить, але ніхто ще її не чує, ні живі, ні мертві, ні Бог, ні ангели, ані навіть інші душі, які точно там мають бути в цьому перевалочному пункті. Соні ніколи в житті не було так зле, як коли вона уявляла собі діда, котрий хоче в туалет, пити, варити шипшину чи джвендіти, сіпається між усіма і лащиться до кожного, а ніхто його не бачить і не чує, так ніби нема ніякого діда. Сам він лежав у труні в мундирі полковника, медалі з війни Соня з мамою чіпляли на