Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук
— Здається, тут, — сказав він, — приготуйтесь…
Гепнер кивнув і витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур’єр відчинив дверцята і миттю опинився на спині свого коня. Приклавши арбалет до плеча, він тихо скомандував гайдукам:
— Цільтеся в той пагорб, що попереду. Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.
Сім тонких і гострих, наче голки, стріл, зі свистом розсікаючи повітря, помчали попереду вершників і вп’ялися у темну ціль. У відповідь донеслись відчайдушні крики і прокляття. Кілька чорних тіл з сірими плямами облич скотилися з пагорба на дорогу.
— Ще раз! — вигукнув Христоф, вдруге заряджаючи і одразу ж прицілюючись.
Знову семеро стріл пронизали повітря, але тепер у ціль потрапила всього одна. І ще один невдаха, відчайдушно змахнувши руками, впав донизу. Наче у відповідь, попереду з’явився загін вершників…
— Ну от, — мовив кур’єр, чіпляючи арбалет до сідла, — дійство почалося.
— Чи не були б ви, панове, такі ласкаві пропустити нас? — голосно звернувся він до них.
У темряві зареготали і порадили поцілувати когось у дупу.
— Як неґречно, — зауважив Христоф.
— Пане, їх більше ледь не втричі, — промовив хтось із гайдуків.
— Половину я беру на себе, — спокійно відповів той, — а з рештою — вже якось самі. Хіба я помилився, коли взяв собі у підмогу найвідважніших сміливців Львова?
— Ні, пане, не помилились, — прозвучала відповідь.
— Тоді по чортові вам кожному!
Навпроти раптом запалахкотіли смолоскипи, і чудернацькі тіні стрімголов кинулись на них. Христоф звів коня дибки, і перший з нападників, наштовхнувшись на копита, вилетів з сідла. Другому дістався удар мечем, третьому — міцним, наче камінь, кулаком… Приклад кур’єра перейняли семеро інших. Нажахані коні рвалися геть, і вершники поступово спішувались. Оточивши кільцем карету, захисники билися, наче леви, збадьорюючись тим, що вперто стояли на ногах, доки їхні вороги відступали і падали.
Так тривало доти, доки полум’я смолоскипа не зблиснуло на застиглій диявольській усмішці, що, наче примара, виникла з темряви. За нею з’явилася ще одна, і ще одна… Десять постатей в усміхнених шоломах, переступаючи через кінські і людські трупи і тримаючи напоготові зброю, поступово наближалися до все ще незрушного строю гайдуків.
— Шляк! — вилаявся Христоф крізь зціплені зуби. — Що вони за блазні?
— Погляньте, — мовив Домінік, — ті, що з нами билися, відступають…
— Або поступаються місцем, — припустив кур’єр, — у будь-якому разі, панове, маємо можливість перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…
— Я сказав би, до пекла значно ближче, — додав той самий гайдук.
— Ага, а там, кажуть, п’ють смолу, — підхопив інший.
— Згоден, непідходяще місце, — сказав Христоф, — тоді відправимо туди цих веселунів.
Чоловіки дружно засміялися, однак у ту ж мить мусили відбивати новий напад. Кільце одразу звузилося. Схоже, під тими чудернацькими шоломами і довгими чорними плащами ховалися майстерні фехтувальники і безжальні вбивці. Коли Христофу вдалося врешті проткнути одного з них, натомість почувся передсмертний крик двох гайдуків. Було зрозуміло, що шестеро зморених, хоч і хоробрих оборонців не зможуть вистояти. Впало ще двоє, потім двоє останніх, і залишились тільки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з різних боків і могли тільки подумки молитися один за одного.
— Лікаря мусите брати живим! — вигукнув раптом кур’єр. — Чуєте, живим!.. Інакше єпископ раніше за мене постинає вам голови!
Клинок, що в цей час прямував Домінікові в груди, спинився і сердито рубонув землю біля його ніг. Гепнер полегшено зітхнув. У думках він був готовий подарувати Христофові за його кмітливість усе, що той тільки забажає. Лише б не впасти…
— Стійте, нечестивці! — почувся несподівано вигук, в якому всі впізнали голос єпископа. Його худорлява, загорнута в рясу постать чорніла на пагорбі.
— Гм, чого б це? — тихо промовив кур’єр. — Сам хоче помірятись силою чи що?
Невідомі в «чортових личинах» завмерли, чекаючи, доки єпископ з погано прихованим поспіхом спуститься донизу.
Глянувши на чотирьох мертвих «веселунів», що лежали біля Христофа, Лібер зауважив:
— А лікар убив лише одного…
— Бачте, отче, він закоханий. А закохані — милосердні, — відповів кур’єр.
— Ви ж не протримаєтесь, — сухо сказав єпископ.
— Блазнів тільки п’ятеро, — Христоф знизав плечима і вдав, що уважно розглядає свою закривавлену зброю.
— Годі вам, — скривився єпископ, — ви б’єтесь майже годину. Окрім того, маєте поранену руку. Самі розумієте, що врешті-решт загинете..
— Нічого не вдієш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живісінький.
— А вам, Домініку, — вів далі Лібер, переходячи до іншого боку карети, — я пропоную врятувати і друга, і кохану…
— Як? — важко видихнувши повітря, запитав той.
— Здайтесь.
— Не вірте йому! — попередив Христоф.
— Вибір за вами, — повторив слуга церкви.
— Якого дідька? Перевага ж на його боці! — не вгавав кур’єр.
— Я не хочу більше крові, — лицемірно мовив Лібер.
— Я… я згоден… — сказав Гепнер, — але нехай ваші люди заберуться подалі від карети…
«Чортові личини» миттю відступили.
— Далі! — вигукнув лікар. — Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..
Невідомі, здавалось, зовсім розчинилися в темряві. Домінік опустив шаблю і рушив до єпископа. За мить кілька пар рук міцно його вхопили і, зв'язавши, перекинули через сідло. Хтось щосили ляснув коня, і все стихло.
Від смолоскипів місцями загорілися сухі гілляки і торішня пожовкла трава, висвітлюючи жахливу картину з купою мертвих тіл. Христоф прислухався до грудей кожного з шести гайдуків, проте жодне серце вже не билося. Почувся жіночий крик: Ляна, яка щойно визирнула з карети, відразу безсило повисла на дверцятах. Чоловік за кілька кроків опинився поруч і, підхопивши її, всадовив назад, кинувши служниці:
— Приведи панну до тями. І не давай більше дивитися. Такі картини не для неї.
Бідолаха була налякана не менше за свою господиню, але мліти і скрикувати не мала права.
У глибині лісу знову заблимали вогні. Придивившись, Христоф упізнав замкових драбів і тільки спересердя закусив губу. Так от чого єпископ поспішав! От чому він так прагнув отримати бодай щось із цієї колотнечі. Ще б трохи, і сам би він поплатився…
— Ви один живий? — коротко запитав офіцер.
— Ще пані Ляна і її служниця, — була стомлена відповідь.
— Ви молодчина, Христофе, слово честі!
— До дідька… Мертвих це не врятує…
Він кілька разів свиснув, але, не почувши у відповідь знайомого іржання, роздратовано запитав:
— Зайвий кінь у вас знайдеться?
— Звичайно, — з готовністю відповів драб і додав: — Поїдете з нами?
— Неодмінно, — сказав той, — я дав слово довезти панну до Високого Замку, і я його дотримаю.
Розділ VII
Здоровенний і чорний як смоль знахабнілий ворон спокійно примостився на підвіконні і вже чверть
