Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— Це з дітей? — тицьнув пальцем у банки Вовчик.

— Та ну, такий дорослий, а дурню кажеш. Бачиш, написано «Яловичина»? Це «говядіна» по-вашому, з корови. Бери!

Солдат накинув наплічник, скуйовдив малому волосся і взяв щура.

— Ну бувай, козаче.

— Бувайте. — Вовчик притискав до грудей їжу, яку виміняв на щура. — А ви сюди чого приїхали?

— Так на парад же ж?

— А, на парад, тож стрілять не будете?

— Звісно, шо ні. Війна, хлопче, закінчилася.

Солдат уже відійшов майже до бронемашини, коли малий таки наважився.

— А правда, шо Путін застрелився і його спалили у дворі Кремля?

Солдат на мить спинився й обернувся до малого.

— Сам не бачив, брехать не буду, та люди кажуть, шо так і є.

Бронемашина гиркнула і викотилася з арки на проспект. Малий стояв і дивився їй услід, притискаючи до грудей банки з тушонкою. Біля смітника вітер ганяв газету. Вона підлетіла і впала біля Вовчика. Наступивши на неї ногою, він прочитав заголовок: «Якщо захочу, то можу взяти Київ за два тижні». Вовчик підняв ногу, і газетка знов затанцювала біля смітника. Посміхнувшись, малий пішов до підвалу.

Нова влада

— Вася, от хулі ти в цьому житті бачив? Копанки? Замурзаний, в одних тих самих треніках уже півроку!

— Ти зато в нас, Кусто, півсвіта обкатав!

— Ну Кусто не Кусто, а більш за тебе бачив. Доки ти тут у посьолкє мідяки сшибаєш, я, оно, глянь!

Сергій витягнув із кишені спортивного костюма посвідчення і протягнув товаришу.

— Помічник міністра ДНР з інфраструктури, — прочитав по складах Василь. — Та ти гониш? Якій із тебе помічник міністра?

— Вася, нє сатрясай воздух. Фотка моя? Моя! Прізвище моє? Моє! Які питання? Зараз такі часи, шо кар’єру зробить, як два пальця обісцять. Був я в Донецьку, перетьор з пацанами. Тепер я на службі. Будуєм нову країну, Новоросію. Захищаєм рідну землю від хунти і світового фашизму.

— Це як?

— Ну як, зі зброєю в руках!

Сергій підняв спортивну куртку, і Василь побачив рукоять пістолета.

— Ого!

- І я кажу, ого! — зареготав Сергій. — А в машині ще й калаш.

— А в село чого приїхав?

— Діло є в мене. Ти Пашку пам’ятаєш? Ну того, з кутка біля шахти?

— Того, шо колись носа тобі зламав?

— Ага, його! Поступила перевірена інформація, шо він пособнік хунти. Поїду перевірю.

— Хто, Пашка? Та який же він фашист? Він батрачить з ранку до ночі. Бізнесує! І асфальтом на кутку дороги поробив, і світло провів на хутір.

— То все на американські гроші! Заробляє на нас, копійки з людей цідить, а сам тіки й чекає, шоб хунта нас поработіла. Пішли зі мною, будем рішать питання іменем Новоросії. Я тобі його буса віддам, хочеш? Передам від імені республіки у вічне користування?

— Та ні, Сєрьог, я в такі ігри не граю. Я проти війни.

— Ну гляди, я теж проти війни, та з хунтою церемонитися не буду! Дочекаєшся, як прийдуть у село укропи, заберуть усе, шо маєш, поплачеш тоді.

— Та шо вони в мене заберуть? Город?

— А, ну шо з тобою говорити? Мені час, бувай!

Сергій махнув рукою і сів у страшненьке роздовбане «Шевроле». За мить, здійнявши хмару куряви, машина зникла за рогом будинку.

Василь сів на лавку біля хвіртки й закурив. Потім витягнув мобілку і набрав номер.

— Альо, Паш? Там комбінатор повернувся. Ну який комбінатор? Сергій! Тепер модний, зі зброєю. Поїхав до тебе буса віджимать іменем Новоросії. Тож тримайся! Та нема за шо. Героям — слава!

Любі

— Думай головою!

— Буду!

- І менше чекінься там, хто знає, хто за чим слідкує і шо в кого в голові?

— Добре!

Поцілувалися.

— Ну з Богом. Іди.

Не вистачить ніяких слів, щоб написати оду жінкам, які проводжають чоловіків на війну.

Я особисто, відправляючись у зону АТО, не їду воювати, не їду надовго, однак бачу на обличчі дружини неспокій. Ні, звісно, вона розумниця і тримається, однак війна є війна і, незважаючи на те що я не їду в саме пекло, шанси потрапити в біду є завжди. А що ж казати про тих жінок, які відряджають чоловіків боронити рідну землю.

І все ж вони відряджають. Відряджають, як і сто, і двісті, і тисячу років тому. Кажуть, що війна то чоловіча справа. Так і є, однак не забуваймо, що вона ще й випробування для жінок.

Не треба далеко ходити, достатньо згадати, хто в основному працював на підприємствах під час Другої світової й відновлював усе навколо після неї.

А на війні тільки й розмов про жінок, які лишилися вдома.

— У мене троє хлопців, Руся! Троє! Моїй Оксані пам’ятник треба ставити.

— Тут, звісно, теж не цукор, однак моїй Люді там у рази важче. І господарство, і доньки!

— Увесь час дзвоню, якшо зв’язок дозволяє. Ну а як же ж? Сім місяців пацану! Марічка там сама. Їй дуже важко, а я тут!

Дім, діти та дружини — це, мабуть, єдина тема розмов на війні, яку підтримує кожен боєць. Ті, хто не встиг побудувати власну родину, тихо заздрять чоловічим розмовам старших.

— Дивись, ось моя люба, — показує мені фото боєць.

— А ось моя!

— А це моя, глянь, то ми разом на Чернечій горі.

— А моя, глянь, яка красуня!

У такі моменти ще чіткіше розумієш, за що воюють хлопці. Ми приречені на перемогу, адже кожен вояк розуміє, кого він закриває собою.

Воїн

— Уточнив один дані, і досі ніяк мішки не позбираю. Отака в нас армія.

Ми сидимо з товаришем на лаві в госпіталі. Осіннє сонечко ще достатньо сильне, щоб обігріти тих, хто зміг вибратися з палат на подвір’я подихати свіжим повітрям.

— Спочатку сказали, шо підеш на два тижні, мовляв, ти ж служив, знаєш шо до чого, а потім підтягнем молодих, — розповідає товариш. — А вийшло, що там, де два тижні, там і місяць. А потім і півроку.

Навколо нас на лавках сидять інші військові. Поранення у всіх різні, та переважно кінцівки. Ті, кому прилетіло в живіт чи голову, лежать по палатах. Тут усі більш-менш легкі.

— Знаєш, — каже товариш. — Війна то не найстрашніше, що пережив. Найстрашніше тут було, на гражданці. От я прийшов, ніби руки й ноги цілі, а голова болить. Тисне так, що руки тремтять, навіть машину водити не можу. Сідаю за кермо, і за кілька хвилин усе… В очах кола пливуть, руки не слухаються, серце калатає.

- І шо лікарі