Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

— А ви вже розмовляли з Мелані? Ви знаєте, що спонукало її до такого рішення?

— Ми цілі вихідні розмовляли з нею по телефону — я та її мати, — але нам так і не вдалося привести її до тями. Вона дуже захопилася п’єсою, у якій грає, і, можливо, ну, знаєте, перепрацювала, перенапружилась. Вона завжди бере все дуже близько до серця, професоре, такий у неї характер, вона дуже захоплюється. Але, якщо ви поговорите з нею, можливо, вам вдасться переконати її ще раз подумати. Вона так вас поважає. Нам не хочеться, аби вона викинула три роки коту під хвіст.

То, виявляється, Мелані-Меланж з її брязкальцями із супермаркету «Орієнтал Плаза» й нерозумінням Вордсворта бере все близько до серця? Ніколи б не здогадався. Про що ще стосовно неї він не здогадується?

— Не знаю, містере Ісаакс, чи підходжу я для такої розмови з Мелані.

— Підходите, професоре, ще б пак! Як я вже казав, Мелані вас так поважає.

«Поважає? У вас застаріла інформація, містере Ісаакс. Ваша донька втратила до мене повагу кілька тижнів тому й мала на це поважні причини». Йому слід було так сказати, але натомість він відповів:

— Я подивлюся, що можна зробити.

«Тобі з цього не виплутатися, — каже він собі після розмови. — Батько Ісаакс у далекому Джорджі не забуде цієї розмови, коли ти брехав і ухилявся. «Я подивлюся, що можна зробити». Чому б йому не зізнатися. «Я той черв’як із яблучка», — ось що йому слід було сказати. Як я можу допомогти вам, коли сам став джерелом ваших неприємностей?

Він набирає номер квартири Мелані, і слухавку бере кузина Пауліна.

— Мелані недоступна, — крижаним голосом повідомляє вона.

— Що ви хочете сказати оцим «недоступна»?

— Я маю на увазі, що вона не хоче розмовляти з вами.

— Скажіть їй, — просить він, — що це стосується її рішення покинути навчання. Скажіть, що вона вчиняє необачно.

У середу заняття минає погано, у п’ятницю — ще гірше. Відвідуваність низька, приходять лише пасивні посередності, котрі слухняно погоджуються з усім. Тут може бути лише одне пояснення. Мабуть, уся історія випливла на поверхню.

Він саме перебуває в деканаті, коли чує позаду себе голос:

— Де я можу знайти професора Лур’є?

— Це я, — озивається він, не подумавши.

Чоловік, що звертається до нього, виявляється невисоким, худорлявим, зі згорбленими плечима.

Він одягнений у занадто великий синій костюм, і від нього навкруги шириться запах цигаркового диму.

— Професоре Лур’є. Ми розмовляли по телефону. Я — Ісаакс.

— Так. Як поживаєте? Може, зайдемо до мого кабінету?

— У цьому немає потреби. — Чоловік робить паузу, збирається з духом і глибоко вдихає повітря. — Професоре, — починає він, помітно підкреслюючи це слово, — можливо, ви страшенно освічений і всіляке таке, але те, що ви зробили, зле. — Він змовкає і хитає головою. — Це зле.

Дві секретарки навіть не намагаються приховати цікавості. У деканаті є й кілька студентів; коли голос незнайомця гучнішає, усі вони замовкають.

— Ми віддали свою дитину в руки таких, як ви, тому що думали, що можемо довіряти вам. Якщо ми не можемо довіряти університетові, тоді кому? Ми ніколи не припускали, що відправляємо нашу донечку в гадюшник. Ні, професоре Лур’є, може, ви високий і маєте владу та всілякі наукові ступені, але на вашому місці мені було б дуже соромно, тож хай допоможе мені Господь. Якщо я поставив усе з ніг на голову, тепер ви маєте можливість сказати мені це, але я сумніваюся — у вас усе на лобі написано.

Тепер він і справді має можливість сказати: «Коли хто говорить, говори»[25]. Але він стоїть, наче язик проковтнув, і кров гупає у вухах. Гадюка — хіба тут можна заперечити?

— Пробачте, — шепоче він, — я маю деякі справи. — І, наче дерев’яний, повертається та йде геть.

Ісаакс йде за ним назирці людним коридором.

— Професоре! Професоре Лур’є, — кричить він. — Вам не вдасться так просто втекти. Ви мене не дослухали, зараз я вам усе скажу!

Так усе й почалося. Наступного ранку — неймовірна швидкість — він отримує з офісу проректора (з виховної роботи) записку, у якій повідомляється, що на нього подали скаргу згідно зі статтею 3.1 університетського Поведінкового кодексу. Його просять якнайшвидше зв’язатися з офісом проректора.

У конверті з позначкою «Конфіденційно» крім цього повідомлення лежить примірник кодексу. У третій статті йдеться про переслідування або домагання на ґрунті расової чи етнічної приналежності, релігії, статі, сексуальних уподобань або фізичних недоліків. Стаття 3.1 присвячена домаганням і переслідуванням студентів викладачами.

У другому документі описується структура і повноваження комісії з розслідування. Коли він читає його, серце неприємно калатає в грудях. На середині документа він більше не може зосередитися. Підводиться, зачиняє двері кабінету на ключ і сидить із аркушем у руці, намагаючись уявити, що ж сталося.

Він переконаний, що Мелані сама не наважилася б на такий крок. Вона занадто наївна для цього, непоінформована про свої права. За цим усім, напевно, стоїть той чолов’яга у недоладному костюмі, він і Пауліна, непоказна дуенья. Вони, мабуть, намовили її, вимотали всі жили, а потім нарешті випровадили до ректорату.

— Ми хочемо подати скаргу, — імовірно, сказали вони.

— Подати скаргу? Яку скаргу?

— Особисту.

— Щодо домагань, — мимохіть зауважила кузина Пауліна, а Мелані збентежено стояла осторонь, — з боку професора.

— Ідіть до такого-то кабінету.

У такому-то кабінеті він, Ісаакс, поводиться сміливіше.

— Ми хочемо поскаржитися на одного з ваших професорів.

— Ви ретельно все обдумали? Ви справді цього хочете? — запитали б його згідно із заведеним порядком.

— Так, нам відомо, чого ми хочемо, — міг відповісти він, глипаючи на доньку, дозволяючи їй заперечити.

Необхідно заповнити бланк. Його перед ними кладуть і дають ручку. Рука бере її, рука, яку він цілував, рука, яку він так добре знає. Спочатку ім’я позивача: МЕЛАНІ ІСААКС охайними друкованими літерами. Рука вагається над стовпчиком квадратиків, обираючи, котрий відмітити. «Ось!» — вказує жовтий від нікотину батьків палець. Рука сповільнюється, опускається, ставить Х — це праведний хрест: J’accuse[26]. Тепер місце для імені обвинувачуваного. ДЕВІД ЛУР’Є, — пише рука, — ПРОФЕСОР. І нарешті внизу сторінки дата і підпис: арабеска М, Е з чіткою петелькою, згори вниз розтинає папір І, а остання С вигинається закарлючкою.

Справу зроблено. Два імені на папері: його і її — пліч-о-пліч. Двоє в ліжку, уже не коханці, а вороги.

Він телефонує до офіса проректора й отримує запрошення прийти о п’ятій годині, зазвичай о цій порі робочий день уже закінчено.

Рівно о п’ятій він стоїть у коридорі. З’являється