Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

І Джеймс простяг руку елегантно вбраному, чисто виголеному чоловікові. В того чоловіка, майже зовсім голомозого, був довгий кривий ніс, повні губи й сірі очі, що холодно дивилися з-під прямих брів.

— Добридень, Ніку, — промимрив Джеймс.— Як живеш?

Ніколас Форсайт, жвавий, як пташка, і схожий на передчасно розвинутого школяра (він став директором кількох компаній і цілком законним способом нажив чималий капітал), уклав у братову холодну долоню свої ще холодніші пальці і швидко забрав їх.

— Кепсько,— відказав він, насупившись.— Ось уже тиждень почуваю себе кепсько: не сплю ночами. І лікар не знає чому. Він хлопець розумний, інакше я б знайшов іншого, але користі від нього мало — самі рахунки.

— Біда з цими лікарями,— підхопив Джеймс.— Я вже перебрав усіх лікарів, які є в Лондоні. Пуття з них ніякого: вони набалакають вам чого завгодно. Та ось, наприклад, Свізін. Чи дуже вони допомогли йому? Подивіться: він став іще огрядніший. Обдувсь, як барило. Ви тільки гляньте! Чи допомогли вони йому схуднути?

Свізін Форсайт, високий, широкоплечий, масивний, груди, як у воластого голуба, рушив до них поважною ходою, красуючись своїми барвистими жилетками.

— Е-е... добрий день,— мовив він тоном денді.— Добрий день.

Кожен з трьох братів позирнув на інших двох скоса, знаючи з досвіду, що вони спробують применшити його недуги.

— Ми саме говорили,— сказав Джеймс,— що ти ніяк не схуднеш.

Свізін витріщив свої безбарвні круглі очі, напружено дослухаючись.

— Не схудну? А я й не товстий, просто в тілі,—відказав він, трохи нахилившись уперед.— Не те що ви: сухі, як скіпки.

Але, побоюючись, щоб груди його не опали, Свізін відхилився назад, випнув їх і завмер: він найвище цінував поважну статуру.

Тітонька Енн окинула кожного з них своїми старечими очима. Погляд її був поблажливий і суворий. Троє братів і собі поглянули на неї. Енн уже зовсім підтопталась. Дивовижна жінка! Їй не мало, не багато, вісімдесят шість, і ще років десять на світі проживе, хоч ніколи не відзначалася міцним здоров'ям. Свізінові та Джеймсові, близнюкам, лише сімдесят п'ять, Ніколас — той ще хлопчак, років десь сімдесят. Усі вони були здорові, і це наводило на втішні висновки. З усіх видів власності здоров'я, певна річ, цікавило їх найбільше.

— Почуваю я себе чудово,— провадив Джеймс,— а от з нервами не гаразд. Втрачаю спокій від найменшої дрібниці. Треба їхати в Бат.

— Бат!— сказав Ніколас.— Я спробував Герогейт. Ніякої користі. Мені необхідне морське повітря. Краще за Ярмут місця немає. Коли я буваю там, то принаймні чудово сплю...

— Мене дуже непокоїть печінка,— перебив його повагом Свізін.— Страшенно болить отут,— і він приклав руку до правого боку.

— Мало рухаєшся,— промимрив Джеймс, не зводячи очей з вази. І зразу ж додав:— У мене теж там болить.

Свізін почервонів і став схожий на індика.

— Мало рухаюся!— сказав він.— Рухаюсь я доволі: ніколи не підіймаюся ліфтом у клубі.

— Не знаю,— поспішно відказав Джеймс.— Я не знаю, що в кого діється: ніхто мені нічого не розказує.

Свізін витріщив на нього очі й запитав:

— Як же ти тамуєш той біль?

Джеймс пожвавішав.

— Я,— почав він,— п'ю одну мікстуру...

— Як поживаєте, дядечку?

Перед ним стояла Джун; маленька, рішуча, вона дивилася на нього, задерши голівку і простягаючи руку.

Пожвавлення на Джеймсовому обличчі враз згасло.

— А ти як поживаєш?— запитав він, втупившись у неї сумовитим поглядом.— Я чув, ти ідеш завтра до Уельсу гостювати у тіток свого нареченого? Там саме великі дощі. Це не справжній старий Вустер.— Він постукав пальцем по вазі.— А от сервіз, який я подарував твоїй матері на весілля, був справжній.

Джун привіталася з трьома своїми дядьками, потиснувши їм руки, і повернулася до тітоньки Енн. Обличчя старої леді радісно засвітилось; тремтячи від зворушення, вона поцілувала дівчину в щоку.

— Виходить, моє серденько,— мовила вона,— тебе не буде цілісінький місяць!

Дівчина пішла до дверей, і тітонька Енн провела поглядом її маленьку тендітну постать. Круглі, сталевого кольору очі старої леді, що їх уже повивала плівка, неначе у птаха, тоскно стежили за внучкою серед натовпу гостей, що заворушилися, збираючись іти додому; пальці старої раз по раз стискалися, знову наснажуючи її волю перед неминучим і остаточним прощанням.

«Атож,— думала вона,— всі до неї ласкаві; стільки людей прийшло її привітати. Мабуть, вона дуже щаслива».

Серед юрби біля порога — ошатної юрби гостей: юристів, лікарів, біржовиків і представників усіх незчисленних професій, що їх уподобала велика буржуазія,— Форсайтів було від сили двадцять відсотків. Але тітоньці Енн усі вони здавалися Форсайтами, та й різниця між ними й Форсайтами, певна річ, була не дуже велика — вона бачила тільки власну плоть і кров. У цій родині був увесь її світ, іншого вона не знала,— мабуть, не знала ніколи. Всі їхні дрібні таємниці, хвороби, заручини й шлюби, як у них ідуть справи і чи щастить їм заробляти добрі гроші — все це стало її власністю, її втіхою, її життям, поза цим маячила тільки імла фактів та людей, що не мали великого значення. І це доведеться залишити, коли настане її смертна година, залишити все, що надавало їй внутрішньої ваги, тієї потаємної ваги, без якої ніхто з нас не може жити; тож за все це вона міцно трималася, охоплена тугою і жадобою, яка дедалі зростала. Хоча