Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку! - Курт Воннегут

Двейн якийсь час потримав у роті дуло револьвера. Відчув на смак мастило. Револьвер був заряджений, курок зведений. Всередині, лише за кіль­ка дюймів від його мозку, були акуратні металеві паку­ночки, наповнені вугіллям, калійною селітрою і сіркою. Йому досить було лиш натиснути на курок, і порох пере­тво­рився б на газ. Газ виштовхнув би з трубки шматочок свинцю, пронизавши Двейнів мозок.

Але Двейн вирішив натомість розстріляти одну зі своїх ванних кімнат у плитці. Він позаганяв шматочки свинцю в туалет, умивальник і перегородку для ванни. На склі ванної перегородки було напилене зображення фламінґо. Воно виглядало ось так:

Двейн вистрілив у фламінґо.

Пізніше, згадавши про нього, він гарик­нув. Ось що він рикнув:

— Тупий довбаний птах.

Ніхто не почув по­стрі­лів. Усі довколишні бу­дин­ки були надто добре звуко­ізольовані, тому жодні зву­ки не входили і не виходили. Наприклад, аби якийсь звук зайшов чи вийшов з Двей­нового бу­дин­ку мрії, йо­му довелось би пройти крізь півтора дюйма штукатурки, по­лістиролову теплоізоляцію, лист алюмінієвої фольґи, тридюймовий повітряний шар, ще один лист алюмінієвої фольґи, тридюймовий шар скловати, ще один лист алюмінієвої фольґи, дюйм ізоляційної дошки, виготовленої з пресованої тирси, лист толю, дюйм обшивки деревом, ще один лист толю, а тоді пустотілу алюмінієву обшивку. Простір в обшивці був наповнений чарівним ізоляційним матеріалом, розробленим для ракет на Місяць.

Двейн ввімкнув прожектори довкола будинку і став грати в баскетбол на асфальтованому майданчику біля свого гаража на п’ять машин.

Двейнів пес Спаркі ховався в підвалі, коли Двейн роз­стрілював ванну кімнату. Але тепер він вийшов. Спаркі дивився, як Двейн грає в баскетбол.

— Ми з тобою, Спаркі, — сказав Двейн.

І таке інше. Він справді любив того пса.

Ніхто більше не бачив, як він грає в баскетбол. Від сусідів його відгороджували дерева, кущі і високий кипарисовий живопліт.

Він відклав баскетбольний м’яч і сів у свій чорний «плімут» моделі «Ф’юрі», якого він напередодні отримав по бартеру. «Плімут» був продук­цією «Крайслера», а сам Двейн продавав продук­цію «Джене­рал Моторз». Він вирішив день-два поїздити на «плі­муті», щоб іти в ногу з конкурентами.

Виїжджаючи зі своєї під’їзної дороги, він подумав, що сусідам важливо пояснити, чому він веде «плімут» моделі «Ф’юрі», тож він вигукнув з вікна: «Іду в ногу з кон­ку­рентами!» — і засигналив.

Двейн вилетів по Олд-Кантрі-роуд на авто­ма­ґіс­траль, де, крім нього, нікого не було. На великій швид­кості він звернув на десятому повороті, врізався в дорожню огорожу, закрутився на місці. Задом виїхав на Юніон-авеню, перескочив через бордюр і зупинився на незабу­до­ва­ній ділянці. Ділянка належа­ла Двейнові.

Ніхто нічого не побачив і не почув. Поруч ніхто не жив. Приблизно через кожну годину поліціянт мав об’їжджати район, але він кемарив в алеї позаду «Вестерн Електрик» десь за дві милі звідти. «Кемарити» було поліційним слен­ґом на позначення спання на роботі.

Двейн якийсь час посидів на ділянці. Він слухав радіо. Вночі всі станції Мідленд-Сіті спали, але Двейн знайшов станцію у Західній Вірджи­нії з музикою кантрі, яка пропонувала йому десять різних видів квітучих кущів і п’ять фруктових дерев за шість доларів зі сплатою після доставки.

— Непогано, як на мене, — сказав Двейн.

Він справді так думав. Майже всі повідомлення, які над­си­лали й отримували в його країні, навіть телепатичні, стосувалися купівлі або продажу якогось казна-чого. Двейна вони заколисували.

Розділ 5

Поки Двейн Гувер слухав Західну Вірджинію, Кілґор Траут намагався заснути в одному з кінотеатрів Нью-Йорка. Це було набагато дешевше за номер в готелі. Ніколи раніше Траут такого не робив, але він знав, що в кіно­театрах спали справді брудні старигани. Йому хоті­лось повернутися до Мід­ленд-Сіті найбруднішим зі стариганів. Там він мав взяти участь у симпозіумі під назвою «Майбутнє амери­кан­ського роману в епоху Маклуена». Йому хотілось ска­зати на цьо­му симпозіумі: «Я не знаю, хто такий Маклуен, але знаю, що таке провести ніч з іншими брудними старига­нами в кінотеатрі Нью-Йорка. Може, поговоримо про це?».

Йому хотілось також сказати: «Чи цей Маклуен, хоч ким би він був, має що сказати про зв’язок розчахнутих бобриків і продажі книжок?».

Траут приїхав з міста Когоса під вечір. Він сходив у кілька порнографічних крамниць і крамницю з сороч­ками. Купив дві власні книжки, «Чума на колесах» і «Тепер про це можна розказати», журнал зі своїм оповіданням і сорочку під смокінґ. Крамниця називалася «Чорні під­в’яз­ки». Всі груди сорочки під смокінґ були в рюшах. За пора­дою продавця Траут також купив запакований набір, що скла­­дався з широкого пояса, бутоньєрки і краватки-метелика. Всі були кольору мандаринок.

Усе це добро лежало в нього на колінах, разом із хрустким паперовим пакунком, де був смокінґ, шість пар нових шортів, шість пар нових шкарпеток, бритва і нова зубна щітка. Траут роками не мав зубної щітки.

Суперобкладинки «Чуми на колесах» і «Тепер про це можна розказати» обіцяли багато розчахнутих бобриків усередині. Малюнок на обкладинці «Тепер про це можна розказати», книжки, що перетворить Двейна Гувера на кровожерного мані­яка, зображав університетського професора, якого роздягала групка голих студенток. Вежа бібліотеки виднілась через вікно університетського жіночого клубу. Був день, і на вежі виднівся годинник. Годинник виглядав ось так:

Професора роздягнули до смугастих трусів, шкар­петок з підв’язками і академічної шапочки, яка виглядала ось так:

В тексті книжки не було геть нічого про професора, про жіночий клуб чи університет. Книжка була написана у формі довгого листа від Творця Всесвіту до єдиної істоти у Всесвіті, наділеної свобідною волею.

Щодо оповідання в журналі «Чорні підв’язки»: Траут не мав поняття, що оповідання опублікували. Очевидно, його опублікували багато років тому, адже дата на журналі була квітень 1962 року. Траут випадково зауважив його в кошику з безбарвними старими журналами при вході до крамниці. То були журнали для білизни.

Коли він приніс журнал, касир подумав, що Траут п’яний або недоумкуватий. Все, що він отримає, подумав касир, були фотографії жінок у трусиках. Їхні ноги були роз­су­нуті, з тим усе гаразд, але на них були трусики, тож не до по­рівняння з розчахнутими бобриками