Вакансія для диктатора - Сергій Батурін

— Слава Богу, ви живі, Неллі Азатівно!

Дивно, яким чином він, випроводивши її з «Ільїним» і залишившись на об’єкті, опинився попереду? Вона роззирнулася — неподалік на галявині стояв легкий вертоліт. Он воно що. Але ж гвинтокрили літають дуже шумно, а нічого схожого чутно не було — мимохідь зауважила жінка. Вона була права: зазвичай — з гучним гуркотом. Але рокоче не двигун — гвинт. Їй було невтямки, що на тому апараті, що стояв поряд, він був безшумний, новітньої конструкції, до мікронів «злизаної» з подібної американської машини останньої моделі.

Рівно за півгодини в тій же резиденції, звідки вона так поспішно поїхала, її відпоював гарячим чаєм сам губернатор Верхоярського краю, кажучи, що «всі вбиті горем», і «народу треба об’єднатись». Вона погано розуміла сенс його просторікувань, там його, мабуть, і не було, крім того, що завтра вона зможе урядовим бортом повернутися до столиці. А поки може займати ті само апартаменти, в котрих і проживала.

Вона зайшла до свого помешкання: за півтори години її відсутності тут дещо змінилося. Ліжко, яке вони кинули розстеленим, заправили чистою постіллю, апартаменти ретельно прибрали, помили підлогу, протерли меблі з політурою, всюди пройшлися пилосмоком, й здається, навіть скло у вікнах помили. Неллі зазирнула до шаф: усе її добро залишалося на місці, а от його речей не було. Жодної. Вона ще не встигла як слід усвідомити цей факт, як у двері хтось закрадливо постукав.

— Прошу, — сказала вона, і на порозі виник полковник Ванін, що встиг передягтися в цивільне й у брюках і светрі виглядав відставним учителем фізкультури зі школи середньої руки. Він зайшов до приміщення, озирнувся злодійкувато і підкреслено душевно спитав:

— А чи не випити нам, Неллі Азатівно, кави, а чи й коньячку, після усіх хвилювань?

Вона мовчки кивнула, розуміючи, що він прийшов не кавувати. Він нікуди не дзвонив і нічого нікому не говорив, але майже одразу з’явилася мовчазна вишколена обслуга й накрила стіл. «Цікаво, а якби я сказала, що не хочу, вони все одно би з’явилися?» — подумала Неллі і вирішила про всяк випадок нічого не пити і не їсти.

Ванін між тим всівся біля столу, налив з нікельованого кавника кави їй та собі, до свого горнятка плеснув дещицю коньяку, глянув на неї, відсьорбнув зі своєї філіжанки й зобразив на лиці верх задоволення. «Актор з погорілого театру», — ледь стрималася, щоб не гмикнути, Неллі. Вона витримала паузу, дивлячись полковникові просто у вічі, потім промовила:

— Так про що ви мене хотіли запитати?

— Ви надзвичайно розумна жінка, Неллі, — усміхнувся комендант резиденції. — Безумовно, мене турбують два запитання. І перше: де мої люди, що поїхали разом із вами?

— А ви їх досі не знайшли? — здивувалася чемпіонка. — В кущах лежать край дороги. Він убив їх обох.

— Як — убив? У нього ж... — почав говорити й затнувся

— Так, пістолет не стріляв. Той, що ви дали. А в нього був інший — маленький, іменний. От з того він їх обох і поклав. Швидко, за секунду. Взяв у одного пістолет, пальнув у небо: «Бачиш, — каже. — Стріляє. А цей — ні. Бо нас на розстріл везли». А коли нас джип наздогнав, він вискочив та почав відстрілюватись. А я думаю: досить з мене, перелізла на місце водія й поїхала звідти. І просто до вас...

— І друге запитання, — м’яко сказав Ванін. — Куди він планував їхати?

Вона знизала плечима.

— Ну, погодьтеся, така людина не робитиме нічого навмання. Якщо поїхав — отже мав якийсь маршрут.

— Чесне слово, я не знаю, — щиро відповіла Нел-лі. — Він нічого не казав.

— А до цих подій які у нього були стосунки з офіцерами охорони? — вів свій ненав’язливий допит полковник.

— У нього — з офіцерами? — здивувалася жінка. — Він крізь них стіни бачив. Вони не були для нього об’єктом стосунків.

— Можливо, з кимось про когось із них розмовляв, щось казав?

— Було, — згадала вона. — Якогось капітан-лейтенанта Колдобіна збирався особисто розстріляти за якийсь термінал.

— Він це вам казав? — уточнив Ванін.

— Черговому офіцеру.

— Ясно. А чи не міг він тут, на об’єкті, когось знати раніше? До кого міг при потребі звернутися по допомогу.

— Я такого не помітила, — чесно відповіла чемпіонка.

З інтонацій голосу полковника та виразу його обличчя Неллі зрозуміла, що не змогла допомогти йому, але не надто переймалася: сказала ж усе, що знала. А ще вона здогадалася, що потрібна не так Ваніну, як, радше, його начальству, для якихось своїх ігрищ, а раз так, то принаймні поки їй нічого не загрожує.

Половник сидів, дрібними ковточками пив каву, роблячи вигляд, що смакує, але з того, як спухли вени в нього на скронях, як дрібними бісеринками поту просякла шкіра на лобі, жінка зрозуміла, яка напружена мозкова робота відбувається в його черепі. Що йому треба зараз вийти і щось доповідати губернатору. А тому, не виключено, —