Твори в п'яти томах. Том 1 - Роберт Льюїс Стівенсон
— Доггере, — сказав містер Дане, — у вас добрячий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.
Щойно я встиг залізти на коня, тримаючись за пояс Доггера, як начальник митниці віддав команду рушати, і загін почвалував дорогою до будинку доктора Лівсі.
Розділ VI
КАШТАНОВІ ПАПЕРИ
Ми мчали щодуху аж до самого будинку лікаря. У жодному вікні з фасаду не світилося.
Містер Дане сказав, щоб я зіскочив з коня й постукав у двері, а Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибнути на землю. Відчинила нам служниця.
— Доктор Лівсі вдома? — запитав я.
— Ні, нема, — відповіла вона, — господар повернувся надвечір, а тоді пішов пообідати й перебути якийсь час у сквайра.
— То їдьмо туди, хлопці, — сказав містер Данс.
До сквайрової садиби було недалеко, тож я навіть не сідав верхи, а біг поруч з конем, тримаючись за Доггерове стремено, до самих воріт парку. Довга, безлиста, залита місячним сяйвом алея привела до особняка, що білів у глибині розлогого старого саду. Тут містер Дане скочив з коня і пішов зі мною до будинку.
Служник відразу провів нас у кінець коридору, застеленого килимами, — до бібліотеки, обставленої книжковими шафами з погруддями на них. Там біля розпаленого каміна сиділи, посмоктуючи люльки, доктор Лівсі та сквайр.
Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий, понад шість футів на зріст, і плечистий чоловік з грубуватим добродушним обличчям, засмаглим і вкритим зморшками у тривалих мандрах. Рухливі чорні брови засвідчували, що він не лихий на вдачу, а радше загонистий і гоноровитий.
— Заходьте, містере Дансе, — мовив він повагом, але й милостиво.
— Добрий вечір, Дансе, — озвався лікар, кивнувши головою. — Добрий вечір і тобі, любий Джіме. Яким це погожим вітром занесло вас сюди?
Начальник митниці виструнчився по-вояцькому й переказав усі наші пригоди, мов школяр добре завчену лекцію.
І треба було бачити, як зацікавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і поглядали один на одного, забувши навіть про свої люльки! Коли ж вони почули, як моя мати поночі вернулася до заїзду, доктор Лівсі захоплено ляснув себе по коліну, а сквайр вигукнув «браво» і розбив свою довгу люльку об гратки каміна. Вже в середині оповіді містер Трелоні (саме так, як ви, мабуть, пригадуєте, звали сквайра) схопився з місця і збуджено заходив по кімнаті, а лікар, щоб краще чути, скинув напудровану перуку, без якої дуже дивно виглядав зі своїм коротко остриженим чорним волоссям.
Нарешті містер Дане закінчив розповідь.
— Містере Дансе, — заявив сквайр, — ви дуже шляхетна людина. А що ви розчавили конем цього негідного лихочинця, то я вважаю це за доброчесний вчинок. Таких, добродію, треба душити, як тарганів!.. А Гокінс, як я бачу, теж молодець. Будь ласка, Гокінсе, подзвони в цей дзвоник. Містера Данса годиться вшанувати елем.[15]
— Отже, Джіме, — сказав лікар, — те, що вони шукали, зараз у тебе?
— Ось воно, сер, — відповів я і подав йому цератяний пакет. Лікар оглянув пакета з усіх боків так, немов поривався розкрити його, та замість цього спокійно поклав у кишеню свого сурдута.
— Сквайре, — сказав він, — коли Дане доп'є ель, йому, звичайно, треба буде повернутися до виконання своїх обов'язків. А Джім Гокінс, гадаю, нехай залишиться, — він заночує в моєму домі. І, з вашого дозволу, я попрошу дати йому паштету, нехай повечеряє.
— Прошу, Лівсі, яка може бути мова! — відказав сквайр. — Гокінс заслужив сьогодні більшого, ніж холодний паштет.
Отож мені принесли чималу порцію паштету з голубів. Сівши за маленького столика, я з величезною охотою повечеряв, бо був голодний, як вовк. Тим часом містер Дане вислухав ще кілька компліментів і врешті пішов собі.
— А тепер, сквайре… — мовив лікар.
— А тепер, Лівсі… — мовив ту ж мить сквайр.
— Не всі разом, не всі разом! — засміявся доктор Лівсі. — Сподіваюся, ви чули про цього Флінта?
— Чи ж чув я про Флінта?! — вигукнув сквайр. — Ви питаєте, чи чув я про Флінта? Та це ж був найкровожерніший піратюга з усіх, що будь-коли плавали по морях. Чорнобородий[16] проти Флінта просто дитинча. Іспанці так боялися його, аж я, між нами кажучи, сер, іноді навіть пишався з того, що він англієць. Я на власні очі бачив його вітрила біля Тринідаду, але полохливий наш капітан, помітивши це, негайно завернув назад. Завернув назад, сер, до Порт-оф-Спейна.[17]
— Так, я й сам чував про нього навіть тут, в Англії, — сказав лікар. — Але мова ось про що: чи мав він гроші?
— Гроші! — скрикнув сквайр. — Та ви ж чули, що розповідав Дане! Чого ж бо ще шукали ті пройдисвіти, як не грошей? Хіба ж їм треба щось інше? Заради чого вони ризикували б своєю підлою шкурою, як не заради грошей?
— Про це ми невдовзі довідаємось, — відповів лікар. — Але ви так розпалилися, що я не можу й слова докинути. Я хотів би з'ясувати ось що; даймо, що тут, у моїй кишені, лежить ключ, який може нам вказати місце, де Флінт заховав свої скарби. Та чи ці скарби варті розшуків?
— Чи варті розшуків, сер?! — вигукнув сквайр. — Та, безперечно ж, варті! Якщо ми справді маємо в руках той ключ, про який ви кажете, то я негайно зафрахтую в бристольських доках судно, візьму вас та Гокінса з собою і здобуду ці скарби, хоч би мусив шукати їх цілісінький рік!
— Чудово, — сказав лікар. — У такому разі, коли Джім не заперечує, ми розкриваємо пакета.
І він поклав пакета перед собою на стіл.
Пакет був міцно зашитий нитками. Лікар розкрив свою валізку з інструментами й розрізав шви хірургічними ножицями. Усередині там були дві речі: зошит і запечатаний конверт.
— Насамперед огляньмо зошита, — запропонував лікар. Сквайр і я зацікавлено дивилися йому через плече, як він гортав сторінки зошита, бо, перш ніж розкрити його, доктор Лівсі лагідно покликав мене до себе від столика, де мені дали вечерю, щоб я теж узяв участь у дослідженні загадкового згортка. На першій сторінці зошита ми побачили лише кілька уривчастих слів, ніби хтось знічев'я або задля вправи чиркав усе, що спаде на думку. Між іншим, тут знайшовся і той напис, що був витатуйований у капітана на руці: «Нехай щастить Біллі Бонсові», а також такі: «Містер Б.Бонс, штурман «Ході рому»», «На Палм-Кі[18] він дістав своє повнотою». Були й інші написи, що складалися здебільше з окремих слів або й зовсім були незрозумілі. Мене дуже