Долина страху, Артур Конан Дойль

— Вродлива жінка, — задумливо мовив Мак-Дональд, коли двері за нею зачинилися. — Беркер, гадаю, добряче встромив носа в тутешні події. Він визнав, що покійник був ревнивий, і він напевно більше за будь-кого іншого знав про причини його ревнощів. А історія з обручкою? Її не можна недооцінювати. Той, хто стягнув із пальця мерця обручку... Що скажете, містере Голмс?

Мій приятель сидів, опустивши голову на руки, занурений у роздуми. Потім він підвівся й подзвонив.

— Емсе, — сказав Шерлок, коли увійшов дворецький, — а де зараз містер Беркер?

— Піду його пошукаю, сер.

Через хвилину він повернувся і повідомив, що містер Беркер у саду.

— Не пригадуєте, Емсе, що було на ногах у містера Беркера минулої ночі?

— Він був у нічних капцях. Я приніс йому чоботи, коли він мав іти в поліцію.

— Гаразд, Емсе. Нам важливо знати, які сліди залишив містер Беркер, а які — злочинець.

— Мушу зауважити, що його капці брудні від крові. Так само, як і мої власні, звісно.

— Це цілком природно, кров у кімнаті була повсюди. Однак, Емсе, принесіть, будь ласка, це взуття сюди.

Емс подався за ним і незабаром повернувся з капцями в руках. Підошви їхні були чорні від застиглої крові.

— Дивно! — пробурмотів Голмс, який стояв біля вікна та розглядав взуття. — Дуже дивно!

Потім швидким різким рухом поставив один капець у кривавий слід, що залишився на підвіконні. Слід повністю збігався. Він мовчки всміхнувся своїм колегам.

Інспектор змінився на обличчі. У його мові чітко зазвучав шотландський акцент, як завжди в миті хвилювання.

— Джентльмени, — залементував він, — тут не може бути сумнівів! Беркер сам указав на вікно. Пляма набагато ширша за слід чобота. Але що все це означає, містере Голмс, що ж це таке?

— Це цікаво... — пробурмотів мій товариш.

Вайт Мейсон захихотів.

— Я ж казав, що тут незвичайний випадок! — вигукнув він. — Дивовижний випадок!

Розділ 6. Просвіт

Три детективи залишилися в садибі, щоб докладніше розібратися в результатах слідства, а я наодинці подався в наш скромний готель. Але спочатку мені заманулося погуляти в старовинному саду, що оточував будинок, між рядами старих підстрижених тисів. У глибині саду я знайшов невеличку гарненьку галявину із сонячним годинником посередині. Усе це створювало мирну та заспокійливу атмосферу, таку бажану для моїх розхитаних нервів. У цьому спокої якось забувалася похмура кімната із закривавленим тілом на підлозі, а якщо й згадувалася, то лише як страшний сон. Але коли я прогулювався садочком, намагаючись відпочити тут душею, стався інцидент, який одразу повернув мої думки до злочину.

Я вже казав, що будинок оточували ряди тисових дерев. У найвіддаленішому від дому ряду вони росли дуже щільно, як живопліт. Позаду них стояла кам’яна лава, схована від поглядів людей у будинку. Підійшовши, я почув голоси: якусь фразу, кинуту чоловічим голосом, і тихий жіночий сміх, ніби у відповідь на неї. Через хвилину я побачив місіс Дуґлас і Беркера, причому побачив раніше, ніж вони помітили мене. Вираз її обличчя мене вразив. На допиті вона здавалася серйозною та сумною, та тепер усі сліди горя на її обличчі стерлися, а очі навіть світилися радощами. За мить, побачивши мене (вони спізнилися лише на хвилину), обоє вдягли похмуро-врочисті маски. Кинувши швидко й тихо два-три слова, Беркер підвівся й пішов мені назустріч.

— Даруйте, сер, — сказав він, — я маю честь звертатися до доктора Ватсона?

Я холодно вклонився.

— Ми так і думали, що це мали би бути ви. Про вашу дружбу з містером Шерлоком Голмсом знають усі. Чи не піді­йдете ви на хвильку, щоб перекинутися словом із місіс Дуґлас?

Я пішов за ним із похмурим обличчям. Дуже чітко уявив собі потрощену голову мерця. А тут, у його саду, за кілька годин після злочину дружина й найкращий товариш весело регочуть над чимось. Я стримано вклонився місіс Дуґлас. Я так хвилювався за неї на допиті, та тепер її запитальний погляд не знайшов у мені жодного відгуку.

— Боюся, що ви визнали мене безсердечною, — зітхнула леді.

— Мене це не стосується, — відповів я і стенув плечима.

— Пізніше, можливо, ви зможете мене збагнути. Якби ви тільки змогли...

— Зовсім зайве, щоб доктор Ватсон щось міг, — квапився втрутитися Беркер. — Як він сам сказав, це його не стосується.

— Саме так, тому прошу дозволити мені продовжити прогулянку.

— Хвильку, докторе Ватсон! — заметушилася місіс Дуґ­лас. — Я вам поставлю лише одне запитання, на яке ви можете відповісти краще за будь-кого. Те, що я хочу спитати, для мене має неабияке значення. Ви знаєте містера Голмса та його взаємини з поліцією краще за інших. Припустімо, що розгадку справи йому конфіденційно повідомлять. Чи він буде змушений неодмінно поділитися нею з офіційною владою?

— Власне, — різко промовив Беркер. — Чи працює він окремо, співпрацює з ними чи працює на них?

— Навіть не знаю, чи можу обговорювати таке делікатне питання...

— Благаю вас, докторе Ватсон. Запевняю, що ви дуже допоможете... надзвичайно сильно, якщо проясните це питання.

В її голосі звучала така щирість, що на мить я зовсім забув про її поведінку.

— Містер Голмс — незалежний консультант. Він повністю самостійний і діятиме, як йому підказує його совість. Звісно, він лояльний до своїх офіційних помічників, і, гадаю, це може завадити йому приховати від них важливі деталі. Однак раджу вам звернутися безпосередньо до самого містера Голмса, якщо хочете отримати точнішу інформацію.

Сказавши це, я підняв капелюха та пішов своєю дорогою. Лише одного разу я озирнувся й побачив парочку, що сиділа на тому ж місці й гаряче сперечалася.

— Мені не потрібна їхня відвертість, — гмикнув Голмс, коли я розповів йому про розмову з Беркером і місіс Дуґлас.

Голмс довгенько пробув у садибі, повернувся в заїзд близько п’ятої і з апетитом узявся за обід, який я звелів для нього приготувати.

— Без відвертості, Ватсоне, бо вона буде недоречною, якщо справа дійде до їхнього арешту за змовою в убивстві.

— Гадаєте, усе йде саме до цього?

Він був у гарному та піднесеному гуморі.

— Любий Ватсоне, коли я закінчу трапезу, то буду спроможний ознайомити вас з деталями ситуації. Не скажу, що ми вже все знаємо, але коли натрапимо на слід зниклої гімнас­тичної гирі...

— Гімнастичної гирі?

— Боже милий, Ватсоне, та невже ви ще не зрозуміли, що все впирається в цю зниклу гирю? Втім, так виглядає, що ні інспектор Мак, ні цей місцевий детектив не надали жодного значення її вражаючому зникненню. Одна гиря, Ватсоне! Уявіть собі гімнаста з одною гирею! Адже це загрожувало б сколіозом.

Голмс сидів, старанно поглинаючи обід, а його очі лукаво виблискували, стежачи за моїм збентеженням. Його чудовий апетит служив гарантією успіху — у моїй пам’яті збереглися спогади про багато днів і ночей, коли Голмс зовсім нічого не їв, а його стривожений розум розгадував ребуси й був поглинутий напруженою роботою. Нарешті він закурив