Червоні хащі - Фоззі

— Ну… — невпевнено похитав головою Журба.

— Баранкі гну! Етот комісар нєдорєзаний рєшил, шо надо на нєй обженіться, і тогда єго тоже на Ізраїль заберут! Допетріл?

— А-а-а! — зрозумів Журба і вирішив, що час пояснити мені, що відбувається. — Це Славентій думає, що дочка їх обох забере до Ізраїлю, а там така медицина, що вовчара протягне ще пару десятків років. На їхню там пенсію.

— Доперлі наконєц-то! От с кем пріходітся срок мотать, а? — знов очолив розмову Йосип і встав. — Вот тєбе, Портос, очерєдная загадка. Мужик — кавалєр всєх медалєй, без пяті мінут герой нє то труда, нє то войни, на Сталіна молітся, а как шанс смотать на капстрану — так мурлокотам і тут первий, а? Я тєбе отвечаю: краснопузиє всє такіє.

Отут я з ним погоджувався, хоч і не показував цього, щоби Старенький не вирішив, що я відтепер його вірний мушкетер чи танкіст.

— Он Берія, — вказав тим часом Йосип на Григорія, — такой же: схілял би за мілиє венікі, тока нікто нє берьот!

— Тьфу на вас, — спокійно відповів на цей закид Журба і знову підняв із ліжка газету, — только би повод вам, кобелі стариє.

— Ето — да, — погодився з ним Йосип. І пішов у корпус, радіючи по дорозі: — Шо нє дєнь, то празнік. Нє Рождєство, так свадьба.

Микита одружився в дев’яностому, коли здавалося, що Радянський Союз іще встоїть. Але вже через рік ми жили в зовсім іншій країні, а ще за два роки жити стало зовсім тяжко. Фінансування впало, навіть маленькі гроші затримували на кілька місяців, школа трималася на натуральнім господарстві: хтось із батьків привезе пару мішків картоплі, хтось — півсвині… То ми розібрали все це на педраді — й хутко додому, своїх годувати.

Син тоді був молодим спеціалістом на будівництві у Смілі, але там усе скорочувалось і зачинялося. Його й оптимізували одним із перших. Можна було поїхати на заробітки в Тюмень, але він із дружиною перебрався до нас і влаштувався електриком на елеватор. Грошей ледве вистачало, та ми встояли, й у середині дев’яностих я почав прицінюватися до земельних ділянок поблизу, — само собою розумілося, що Микиті час побудувати свій дім.

З Оксаною він познайомився у Смілі. Вона тамтешня. Мені вона не дуже подобалася: ні риба ні м’ясо. Але як дитина захотіла, так і сталося, — не ті часи, щоби самим обирати йому наречену. Вони ніби підтримували мою ідею про новий будинок неподалік, аби ми внуків доглядали. Так, підтримували, проте спокійно, щоб не сказати кволо. І незабаром стало зрозуміло чому.

Я пам’ятаю, як то було. Навесні, коли я фарбував стовбури наших вишень, Микита почав мені допомагати і так, ніби серед іншого, розповів, що в понеділок їм із Оксаною треба їхати до Києва — подавати документи на еміграцію. До Ізраїлю.

Мене наче обома деревами вдарили по голові: як же так, який Ізраїль? Виявилося, що Оксана давно до цього готувалася, щось там хімічила з документами і виписала бабку єврейкою. Рая чи Мая — не пам’ятаю вже і пригадувати не хочу! Мені все одно, нехай би вони там цілою родиною обрізались, але тепер мій єдиний син поїде бозна-куди. Мій Микита!

Вони це запланували ще тоді, у Смілі. Мабуть, тому і переїхали до нас, аби протриматися певний час, поки тривала підготовка. Я тоді кинув щітку в траву, бо не міг далі фарбувати, і ми зайшли до хати, де Оксана заспокоювала Марію Іванівну, а дружина моя так плакала, що серце зупинялося від того видовища. Сиділи, розмовляли, переконували, обіцяли допомогти, проте нічого не змінилося: вони поїхали до Києва, й усе в них вийшло за Оксаниним задумом.

І ось уже дванадцять років, як живе в місті Ашдоді єврей Микита Ковтун, дорослий чоловік, будівельник. У них майже відразу народилася донька, Наталка. А трохи згодом вони змогли купити квартиру, і ми нарешті заспокоїлися. «Буває і гірше, — казав я Марії, коли вона згадувала сина, — в деяких он діти п’ють чи в тюрмі сидять, навіть раптово помирають, а наш живий. Так, далеко, та їм там, мабуть, краще». А нам… Нам має бути добре, коли добре дитині, — ні про що інше вже не йдеться.

Вони приїздили кілька разів, я катав онучку на санчатах, водив на цвинтар і розповідав, як жилося моїм батькам і їхнім родинам. Було. Приємно згадати. Але за пару тижнів серця не відновиш. Воно може почекати, але тріщини в ньому все одно нікуди не подінуться.

Микита все запрошував до себе. Ми навіть одного разу почали документи збирати, але не склалося. «Мабуть, наступного року поїдемо», — зазвичай казав я Степанові. Можливо, річ у тому, що я просто не хотів їх бачити. Його — дуже хотів, онучку — теж. Але Оксана ця…

Син пропонував гроші на дорогу, та бути приймою, хоч і тиждень, — це занадто для мене. Та й чого я там не бачив? Я читав про Ізраїль, постійно стежив за новинами звідти, бо боявся за цього дурника. Загалом, можна вважати, що я там був — тільки в ньому — й усе бачив його очима. Та і що мені там робити? Грати в шашки з ветеранами трьох житомирських базарів, сьорбаючи каву з кардамоном, аби кволе серце зайвий раз не напружувати?

Я лежав на койці й дивився на Ізраїль, обіцяючи собі написати ще одного листа Микиті, щоби він знав адресу цього будинку. Можна навіть йому телефон дати: нехай подзвонить і розкаже, що в них усе добре і що Оксана переказує привіт.

Не постукавши у двері — а це мене дратувало дедалі більше, — до палати ввійшла Зінаїда, а з нею ще якась жіночка зі сумкою, на якій було написано «Пошта».

— Танцюйте, — ніби заохочуючи, почала завідувачка, — в кої-то