Українська література » Сучасна проза » Ключ - Василь Миколайович Шкляр

Ключ - Василь Миколайович Шкляр

Читаємо онлайн Ключ - Василь Миколайович Шкляр
побачення. Звичайно‚ матеріали цвяхи. Автомобіль я тобі не обіцяю‚ але талони на бензин — реґулярно. У нас своя заправка.

— Я подумаю.

— Він ще подумає. Та ти не уявляєш‚ що це за робота. Та вже сама ксива чого варта‚ з нею ти ногою відчинятимеш двері міністра внутрішніх справ і того дядька‚ яким ти назвався‚ коли до мене дзвонив.

У цьому щось було. Мене‚ хай йому чорт‚ іноді розслаблює надмірна фантазія. Я вже уявив собі‚ як іду широким коридором‚ потім ногою відчиняю важкі двері і тицяю генералам під ніс своє посвідчення: «Спокійно‚ хлопці‚ я із відділу убивств. Де ви вчора були між сьомою і дев’ятою вечора?»

Може‚ й справді якийсь місяць другий попрацювати‚ а там воно покаже. Зрештою‚ це не клітка‚ з якої не можна вилетіти до тих птахів небесних‚ що не сіють‚ не жнуть‚ не збирають у комори.

— Мабуть‚ твоя правда‚ — сказав я.

— Ти про що?

— У Європі лише двоє людей вижило на творчих хлібах. Ще був у Братиславі мій друг Рудо Слобода‚ але він повісився.

— Ти вже мислиш, як справжній криміналіст‚ — зрадів Сокирко‚ що Рудо Слобода повісився.

— Причому давно.

— Отже‚ згода? Може‚ тобі потрібен аванс? — він уже майже накинув зашморг на мою шию. — Я знаю‚ що за оті політичні побрехеньки‚ які ти пишеш‚ теж непогано платять‚ але‚ повір мені‚ то невдячна справа.

— Твоя газета кишить такими побрехеньками.

— Я тобі пропоную інше.

— Можна подумати пару днів?

— Ні‚ ти зануда! — Сокиркові уривався терпець. — Перед ним стелиться широка дорога‚ а він обирає вузенькі стежки. Він свідомо‚ зумисне чимчикує узбіччям.

Я спробував уявити собі широчезну‚ залиту сонцем дорогу‚ якою віднині вирушу у світлу далечінь‚ але натомість побачив лише просторий коридор; ось я висаджую ногою дубові двері: спокійно‚ руки на стіл‚ панове генерали‚ де ви були тоді‚ як напівмертвого поліглота швидка завезла у витверезник‚ у нього лишилася крапля крові‚ а ваш задрипаний санітар витягував її з вени брудним шприцом. Мовчати! Я ще не все сказав. Хто дозволив отому покидькові співати Шевченкові «Думи» у вашому смердючому кублі? Певна річ‚ йому сказали‚ що впіймали націоналіста‚ і співав він навмисне‚ але ж‚ панове генерали‚ тільки ж не Шевченка‚ цього я не можу простити вам‚ можу пробачити те‚ що в мене досі після різкого руху темніє в очах‚ можу пробачити все‚ але не «Думи». І я пристав на Сокиркову пропозицію. Він таки умовив мене‚ хоча я чхати хотів на його «штуку» і дармовий бензин‚ перемішаний з кров’ю‚ — не можу сказати‚ що все це було зайвим для мене‚ однак найдужче зворушило те‚ що Сокирко у ці непевні часи простягав мені свою руку‚ і я не міг її відхилити‚ я не міг відштовхнути цього сумно усміхненого Фернанделя.

— Добре‚ — сказав я. — Ступимо на широку дорогу. Ти дізнався про те‚ що я просив?

— Звичайно.

Він пішов до свого робочого столу‚ на який міг би сісти вертоліт‚ і приніс мені вирваний з настільного календаря аркушик.

«Ярчук Саватій Данилович»‚ — прочитав я і розгублено глянув на Сокирка.

— Це все?

— А ти більше нічого не просив.

Справді‚ моє запитання було безглуздим‚ адже я хотів дізнатися‚ хто є власником квартири‚ але тепер‚ дивлячись на цей аркушик‚ відчув розчарування.

Ярчук… Саватій… Тут розгубився б не лише професійний нишпорка‚ а навіть завідувач відділу убивств найпопулярнішої столичної газети.

6

Відбіснувалися березневі завії (вони для мене найтяжчі‚ ці останні витівки зими‚ яка заповзає у весну)‚ у скверику перед «моїм» будинком з усіх сил задзвеніли синиці. Я певен‚ що весну приносять не журавлі із вирію‚ і навіть не ластівки‚ її вістують осілі синиці‚ саме їхнє нестримне «цінь цінь» пробуджує мерзлу землю‚ продзьобує кригу‚ і тоді з дахів падають дзвінкі‚ як синичий щебет‚ краплі‚ а в повітрі пахне зелом і близькою мандрівкою.

Може‚ через те‚ що я опинився на якомусь відьомському роздоріжжі‚ у мені постійно жило відчуття дороги‚ хоч ніби й не було куди вирушати: мав тепер постійну роботу‚ мав житло‚ в якому мене ніхто не турбував‚ і мав невідступну гризоту‚ що оселилася десь на споді серця і часом виповнювала всеньке єство.

Мій Господар так і не з’являвся‚ жодного разу не подав ані звістки‚ ні знаку‚ та замість того‚ щоб тішитися його щедрістю‚ я сприймав її як химерну ношу‚ і ця ноша день у день ставала нестерпнішою.

Дедалі частіше закрадалася думка полишити тринадцяту квартиру й піти собі геть‚ найняти інше житло‚ проте я не міг так зробити‚ адже мені було довірено ключ. І річ не тільки в цьому шматочку металу‚ який мені треба повернути Господареві (можна купити новий замок і сім ключів до нього)‚ а справа у тому‚ що‚ можливо‚ мені довірено ключ від таємниці‚ яку я конче мушу розгадати. Довірено‚ може‚ й не самим Господарем‚ а волею випадку‚ адже я дедалі більше схилявся до думки‚ на яку на штовхнула мене Сана: немає цілковитої певності‚ що той‚ хто дав мені ключ‚ сидів зі мною за одним столом. Це міг бути чоловік‚ який ненароком почув мої бідкання у «Трьох поросятах»‚ а відтак оселив мене у тринадцятій квартирі‚ сподіваючись незабаром повернутися‚ або й з іншого злого чи доброго наміру.

До цієї розпливчастої версії схиляло насамперед те‚ що ні я‚ ні жоден із моїх ближніх чи дальніх знайомих‚ у тому числі й тих‚ що сиділи тоді у «Трьох поросятах»‚ — жодна душа не знала чоловіка на ім’я Саватій‚ ніхто не чув прізвища Ярчук‚ хоча лисий інтелектуал європеєць Іван Маловічко пояснив мені‚ що Сава тій — це гебрейською (цієї мови не знав навіть я) означає субот ній чоловік‚ а ярчуками колись давно називали псів‚ котрі нюхом розпізнають відьом. Це все казочки‚ Іване‚ сказав я‚ однак Маловічко не погодився і з глибокодумністю Піфагора запевнив‚ що всі таємниці світу приховані в числах та іменах. Адже не випадково ти потрапив у квартиру саме за номером тринадцять‚ сказав Маловічко‚ а якщо пориєшся в пам’яті‚ то я не здивуюся‚ коли виявиться‚ що сталося це в суботу. Хай тобі чорт‚ сказав я‚ ти просто пам’ятаєш‚ що то була субота‚ а тепер забиваєш мені баки містикою. Ну‚ по перше‚ — не здавався Маловічко‚ — я взагалі туманно пам’ятаю той день‚ а по друге‚ не я

Відгуки про книгу Ключ - Василь Миколайович Шкляр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: