Чуття і чутливість - Джейн Остін
Леді Мідлтон дуже пишалася вишуканістю своїх страв і всієї домашньої обстановки; марнославство такого типу давало їй найбільшу втіху під час усіх прийомів. Задоволення ж, що його отримував від товариства сер Джон, було набагато безпосереднішим: він втішався тим, що збирав у себе молодих людей більше, ніж міг вмістити його будинок, і що більший гармидер вони зчиняли, то більшу насолоду він отримував. Сер Джон був як знахідка для всієї молоді в окрузі, бо завжди організовував компанії з метою поїдання шинки та курятини на пікніках; взимку ж бали, що їх він давав, були досить багатолюдними, щоб приваблювати усіх дівчат, які досягли п’ятнадцятиліття і вже не страждали від стримуваних бажань.
Прибуття в округу нової родини завжди було для нього втіхою, і тому з усіх поглядів він був безмірно задоволений мешканцями, яких роздобув для свого котеджу у Бартоні. Сестри Дешвуд були молоді, вродливі і неманірні. Цього було досить, аби забезпечити його добре ставлення до них, бо безпосередність — це все, що потрібно вродливій дівчині, аби бути привабливою як душею, так і тілом. Через доброзичливість своєї натури сер Джон втішався тим, що дав притулок людям, чиє становище, порівняно з минулим, можна було вважати незавидним. Тому, піклуючись про своїх кузин, він знаходив справжню втіху для них у своєму доброму серці; до того ж, оселяючи у своєму котеджі родину, що складалася з самих жінок, він відчував усе те задоволення, що його відчуває справжній мисливець, бо який же мисливець, при всій своїй повазі до собі подібних, буде заохочувати можливих конкурентів, надаючи їм притулок у своєму маєтку?
Місіс Дешвуд та її дочок зустрів у дверях будинку сер Джон, з неудаваною щирістю запросивши їх до Бартон-парку; проводячи їх до вітальні, він знову висловив дівчатам свій жаль з того приводу, про який йшлося вчора, а саме — що він не зміг запросити до себе цікавих молодих чоловіків, які склали б їм компанію. Сер Джон сказав, що, окрім нього, в товаристві буде іще один джентльмен, його добрий приятель, який, на жаль, був ні молодий, ні веселий вдачею. Він висловив сподівання, що гості не нарікатимуть на нечисленність компанії, і запевнив їх, що подібне більше ніколи не трапиться. Бажаючи розширити товариство, сер Джон уже встиг того ранку відвідати кілька родин, але через добру погоду всі або самі вже збиралися робити візити, або мали невдовзі приймати гостей. На щастя, в останню годину до Бартона приїхала матір леді Мідлтон, і оскільки вона була жінкою доброзичливою і веселою, то він сподівався, що дівчатам буде у них не так нудно, як вони, мабуть, гадали. Дівчата ж та їхня матір цілком вдовольнилися двома незнайомими людьми в товаристві, що зібралося, і більшого й не бажали.
Місіс Дженнінгс, мати леді Мідлтон, була привітною, веселою і товстою літньою жінкою; вона багато говорила, мала радісний вигляд і дещо вульгарні манери. Жарти і сміх переповнювали її; до кінця обіду вона встигла розповісти багато смішного про закоханих та про чоловіків, висловила сподівання, що ніхто з сестер не залишив свого серця у Суссексі; правда це чи ні, але їй навіть здалося, що при цих словах дівчата зашарілися. Маріанну, яка хвилювалася за свою сестру, роздратувало сказане, і вона поглянула на Елінор, щоб побачити, як та витримала всі ці наскоки. Погляд цей був такий промовистий, що завдав Елінор більше болю, ніж усі банальні жарти місіс Дженнінгс.
Полковник Брендон, приятель сера Джона, за своїми манерами так само мало годився йому у приятелі, як і леді Мідлтон — йому в дружини, або ж так само мало, як місіс Дженнінгс годилася бути матір’ю леді Мідлтон. Він був мовчазний та дуже серйозний. Однак зовнішність він мав досить приємну, незважаючи на те, що Маріанна та Маргарет вважали його безнадійно старим холостяком, бо було йому вже за тридцять п’ять. Обличчя його, хоча й непоказне, мало розумний і приязний вираз, а манери були надзвичайно шляхетними.
За своїми рисами ніхто із товариства не був достойним бесідником для Дешвудів, але непривітна нудотність леді Мідлтон була такою неприємною, що порівняно з нею серйозність полковника Брендона і навіть гамірлива веселість сера Джона та його тещі здавалися цікавими. Здається, леді Мідлтон збадьорилася лише тоді, коли по обіді прийшли четверо її дітлахів; вони вовтузилися біля неї і смикали її за одяг, поклавши край усім розмовам, окрім тих, що стосувалися їх самих.
Увечері, коли з’ясувалося, що Маріанна має музичні здібності, її попрохали пограти. Тож фортепіано відкрили, всі приготувалися отримувати задоволення, і Маріанна, яка співала дуже добре, виконала на їхнє прохання майже всі пісні з тих збірок, що їх принесла з собою в родину леді Мідлтон разом зі своїм заміжжям. Мабуть, з тих пір ці зошити так і лежали на інструменті, бо її світлість відзначила таку знаменну подію, як заміжжя, тим, що полишила музику, хоча згідно з твердженням її матері музикувала вона дуже добре, а згідно з її власним твердженням, вона була просто у захваті від музикування.
Усім дуже сподобалося, як грала та співала Маріанна. Наприкінці кожної пісні сер Джон гучно висловлював свій захват і не менш гучно обмінювався з іншими своїми враженнями, доки тривала сама пісня. Леді Мідлтон часто закликала його до порядку, дивуючись, як же це можна взагалі хоч на мить відриватися від музики, і попросила Маріанну ще раз виконати якусь пісню, яку та щойно закінчила. З усього товариства один лише полковник Брендон вислухав її, не впадаючи при цьому у захват. Єдиним його компліментом була уважність, з якою він її
