Шматки Бегемота - Олег Шинкаренко

Дівчина стоїть посеред вулиці та розмовляє з кимсь по телефону.

— Мені останнім часом так самотньо, але я не стану тобі розповідати, чому, бо це досить нудно слухати. Мені вчора дзвонив Сергійко та півгодини жалився, як йому самотньо та як його не розуміла дівчина, коли вона в нього була, та як він годинами плакав від того нерозуміння. Я вже навіть час засікала, півгодини вийшло. Я спитала, чи вона плакала з ним, а він каже: «Вона не могла зі мною плакати, бо їй зі мною не плакалося, в нас був емоціональний дисбаланс». Емо... що? Е-е-е, може бути таке-е-е? Мо, й ні. Тобі, я бачу, зовсім не цікаво слухати про його сльози. Послухай краще, як ми вчора з Петриком викликали диявола! Одне з імен сатани — Бегемот. Отож, ми вимкнули світло, роздягнулись, і Петрик...

Раптом до дівчини підходять чепурні вуличні проповідники — бабуся та молодий хлопець.

— Ви знаєте, що спастися дуже просто? — питає дівчину хлопець.

— Так, звичайно... А від чого? Слухай, Петрик почав лизати мені сідниці, промовляючи латинською мовою заклики до сатани. Я ж у цей час...

— Душа потребує зцілення, від сатанинського прокляття, дівчинко! — промовила впевнено старенька.

— Ви знаєте, як з ним зустрітись? Що?.. Та то я не тобі! Я тут з бабусею розмовляю, вона, здається, теж сатаністка. Так от, він уявив, що я — Бегемот. Я звичайно не дуже схожа на бегемота. Що?.. Коли ти його останній раз бачив? Розумієш, я нікому не потрібна, що б я не робила. От і скаржуся. Всім здається, що я не справжня дівчинка, а якась вигадана. А до вигаданої дівчинки можна ставитися так, ніби до нудної книжки: як набридне — закрити та відкласти. Але у мене гірші справи. Мене ніхто навіть не відкриває. Просто витирають з мене пилюку, аби я не псувала порядок у кімнаті. І найгірше, що робить це моя мати.

— Поважай батьків своїх, сказано, — хором промовили бабуся та хлопець.

— Якби в мені були хоч би якісь закладки, щоб хоч враження читаності справляти, якби в мені були пом’яті сторінки!

— Послухай дівчинко, — сказала бабуся, — я вже старенька і знаю багато про пом’яті сторінки. Я тобі розповім, як пом’ялася одна зі сторінок мого життя. Мені тоді було лише сімнадцять років... Та ти слухаєш?!

— Що? Що ви кажете? Та ні, то я не тобі. Петрик класно лиже сідниці, але того разу все скінчилося невдало. Диявол не з’явився. На якусь мить я бачила бегемота, але то був звичайний бегемот, з тих, що звичайно купами м’яса лежать по зоопарках, так само, як ти увечері перед телевізором. До котрої ти дивишся Савіка Шустера? Я вчора читала, що майже кожна українська родина має кольоровий телевізор, але далеко не кожен кольоровий телевізор ще має українську родину. То така реклама. Треба негайно рятувати телевізори від самотності, бо вони купами м’яса лежать по гіпермаркетах побутової техніки.

— Дівчинко, це було, як я навчалася у останньому класі школи. Я закохалася у хлопця, а він вчинив зі мною кепсько, — сказала старенька. — Ти ж так не робиш із дівчатами? — спитала вона в хлопця.

— Як? — не зрозумів той. — Я їх взагалі намагаюся не торкатись. Щось у них є гріховне. Недарма ж іще апостол Петро уникав жінок. Як тільки кукурікав півень, він нотував у своєму бортовому журналі, що однією жінкою на світі стало менше.

— Що ти верзеш?! Мені тоді довелося самій вирішувати свою долю. Дівчата радили спицю, але я поклялася ніколи більше нічого туди не встромлювати і не дозволяти робити цього будь кому. Я просто молилася й чекала. І ось чудо сталося. Вночі прилетів янгол та почав тягнути в мене з вуха повітря. Було дуже лоскотно, але я терпіла ці муки. На ранок я звільнилася від дитини. То ти хочеш собі таких сторінок? Схаменися, дівчинко!

— А в мене всі сторінки чепурні та охайні, — сказав хлопець. — Коли до мене вночі прилітає янгол, то він просто милується ними. Він гортає їх і щоразу обіцяє там щось написати, але ніколи цього не робить. Він хоче лишити їх незайманими. Коли сторінка незаймана, то завжди є простір для мрій та фантазій.

— Слухай далі, — сказала дівчина. — Я вчора цілий день малювала бегемота, але кішка порвала цей чудовий малюнок на шматки. Я зібрала їх, склеїла сяк-так, але деяких бракувало, тож вийшло щось не дуже схоже. Мати каже, що у мене в житті нічого не відбувається, бо я занадто багато розмовляю, тож краще мені щось почати робити.

Але я не знаю, що. На мене весь час якась тинялка нападає. Тиняюся вулицями і нічого не хочу робити. В мене ще багато часу.

— А в мене часу обмаль! — поскаржилася старенька. — Я весь час годинник назад повертаю, або ж тримаю годинникову стрілку, аби вона не рухалася. Та де там! Мало пальці не повідрізало. Звичайно, краще зовсім зупинити годинник, але ж це самообман! У моєму віці краще спокійно сидіти на хвилинній стрілці та радіти, що вона не секундна.

— А я іноді сиджу та дивлюся на годинник, бо не знаю, що робити, — сказав хлопець. — Я тоді беру його до рук та починаю обіймати, пестити, цілувати, але він не відповідає мені взаємністю. Він просто цокотить, мов та бомба. Але не справжня. Годинник нікому не може зашкодити. Це вкрай нешкідливий пристрій.

— Я вже, мабуть, побігла, — сказала дівчинка. — Бувай! Увечері побачимося.

— Чому? Чому? Ну, чому нічого не відбувається? — питав хлопець невідомо в кого. Все мов застигло. В мене таке враження, ніби ми не існуємо, ніби ми чиясь вигадка, ніби це не я кожного ранку прокидаюся, мастурбую, снідаю та їду на роботу, а хтось інший це робить, хтось, хто на деякий час позичив мені свої