Осіннє Рондо місячної ночі - Алла Рогашко

Якось мені надійшов лист від незнайомої жінки з проханням почитати її роман. Мене здивувало не це, бо такі прохання отримую часто й колись сама зверталася до старших колег. Перед літератором-початківцем постає, наче ніж до горла, дилема: писати чи не писати. Для мене це звучало по-іншому: бути чи не бути. І, отримуючи від когось рукопис, я можу визначити, наскільки творчість важлива для автора, який потенціал у нього. Бо після критики він або повернеться до життя звичайної людини, або вперто працюватиме далі. Навіщо? Щоб оповісти світові щось важливе, подати сигнал: я існую, бо я відчуваю і думаю.

Алла Рогашко з міста Рівне, чий рукопис я отримала, належить, якщо я не помиляюся, до другої категорії. Вона насамперед спостерігач. І, поспішаючи з роботи додому до родини, помічає не лише людей, які чимось відрізняються від інших і тому викликають її симпатію, а й знаки на землі й на небі. Вона відкрита до світу, хоча у своїй скромності, зачаєності, невловимому смутку нагадує пташку, яка самотньо сидить на дереві під холодним вітром. Сили їй додає віра в те, що сонце врешті засяє і зігріє весь світ теплом. Не лише її, а й інших птахів, які десь так само сидять на безлистих деревах і потребують тепла. Таке ставлення до життя дуже важливе, бо допомагає протистояти долі, вірити в перемогу над темрявою.

…Молода жінка їде до Львова з села, щоб зустріти свою долю. Назустріч Святу. Жодного побутовізму, приземленості, бо Львів — це свято, яке завжди з тобою. Щодня. У дощ і в спеку. Це зрозуміло, про це написано вже багато книжок. Але Люба, героїня роману, відчуває над собою те, що колись знали наші предки, — Незворотність долі, або ж Фатум. Нереалізовані надії, трагічні помилки, злочини — все це впливає на життя нащадків. Якщо справедливість не перемогла в минулому, вона здійсниться в майбутньому. Сучасна людина забула про своє коріння, не цікавиться родинними історіями, а тому всілякі збіги й повтори або не помічає, або вважає містикою. Тому Алла не сучасна, але й не колишня. Для неї і для її героїнь однаково звичні як довга сукня з корсетом, так і шорти з футболкою. І коли загадкова стара жінка в чорному питає: «Котра година?», то здебільшого не отримує відповіді. Бо час — для тих, хто не вміє чекати. Що ж, у кожного свої стосунки з часом. У героїні роману «Осіннє Рондо місячної ночі» ці стосунки містично-романтичні. І, попри все, вона розплутує складні вузли людських стосунків досить довго, перш ніж просто їх розрубати. Хоча добрій і співчутливій людині це нелегко. Але є принципи, один із яких — не дозволяти іншим розпоряджатися твоєю долею. Для письменника, який вступає у літературний процес, це дуже важливо.

В українській жіночій белетристиці постійно з’являються нові імена. Містика є чи не обов’язковим елементом оповіді, хоча здебільшого це данина моді або відсторонена позиція автора, хто не є, як то кажуть, містичною натурою. У Алли Рогашко містика органічна. Вона бачить те, чого не бачать інші. І при цьому дивується: чому ви цього не бачите? Не чуєте голосів, які благають про порятунок? Це викликає довіру до її письма.

Питання майстерності зараз у автора мусить бути на першому місці. Такий шлях проходить кожен письменник, головне, щоб він не урвався й кожна книжка підіймалась на ще один щабель.

Сподіваюсь, читачами першого роману Алли Рогашко стануть жінки й чоловіки, яких не влаштовує приземлене існування, які хочуть кохати і бути коханими, а не імітувати це найглибше із почуттів. Які бажають цього іншим, а не лише собі. Закохані, які потонули у мертвій підземній ріці, що нею стала Полтва у Львові, — їх важко забути. Як і обличчя, що на мить промайнуло у віконці львівського трамваю. А якщо десь вас стара жінка у чорному зупинить на вулиці й спитає, котра година, ви одразу згадаєте цю книгу. Принаймні, я такого боюся, бо мешкаю у Львові. Коли текст починає входити в реальність — це магія. Автора такого тексту слід сприймати серйозно. Він може подарувати свято і може його скасувати, коли це свято не потрібне.

Утім, не буду лякати майбутніх читачів. Львів — наш Париж і наш Відень, і українські письменники зараз дуже потужно вводять це місто в літературний обіг.

Галина Пагутяк

Цього роману могло не бути, якби не моя непояснимо-сильна любов до Львова. Дякую, тобі, Львове, за те, що даруєш моїй душі натхнення, що даєш сили жити далі, незважаючи ні на що…

Я житиму доти, допоки горіти буде долоні твоєї дотик…

Слухай… уяви собі: глуха ніч… на чорному небі красується повня… сяйво запаленого ліхтаря злегка освічує мокру від дощу бруківку… під ліхтарем — Він і Вона… Уявляєш? А ще — звучить Музика. Усе це разом — то є Рондо[1]. Осіннє Рондо місячної ночі, що повторюється знову і знову. Ти чуєш? Дивовижно, правда? Що може бути ліпше за це виняткове єднання?.. Ти їх бачиш? Які вони милі, правда? Так любо дивитись на них… Але… що це? Чи хто?!