Я за тебе (не) піду! - Ванда Трезор

- Що за дурня? Чому тут заборонені телефони? Це якісь приколи? – Рест нервово тицяє в екран телефону, але він не реагує.  

- Хазяїн бару - колишній айтішнік. Пішов на пенсію і відкрив цей бар. Але поставив програму-глушилку у приміщенні. Всі телефони глючать. Легше піти в інший бар, або просто відкласти телефон, - сказала я, спокійно потягуючи із трубочки сік. – І знаєш, над ним спочатку сміялися. Казали, що всі клієнти оминатимуть це місце десятою дорогою, аж надто всі звикли до телефонів у руках. А потім і собі почали таке вводити. Сюди приходять люди, які втомилися від ґаджетів і хочуть простого живого спілкування. Як ми з тобою, наприклад, правда милий? 

Я хитро посміхаюся, а Рест кидає останній погляд на телефон і ховає його в кишеню. Все одно злий. Знаю, хоче писати повідомлення, пов'язані з роботою. Любить всіх контролювати. Але зараз дев’ята вечора. Хай люди відпочинуть, а ми поспілкуємося. Може. Бо я маю для нього новину. Гарну. Напевно.  

- Що ж, давай поспілкуємося, - він п'є тонік дрібними ковтками і дивиться на мене з-під густих брів.  

Гарний він, чортяка. Красунчик. Таких люблять жінки. І я люблю його. Він знає. Ми вже рік разом, і майже кожного дня не можу відірватися від цього красеня. Добре, що живемо порізну, бо побут, напевно, вбив би ці почуття новизни й гостроти зустрічей. Або й ні.

Не можу зрозуміти, чи хочу за нього заміж чи ні. А от дитину хотіла б однозначно. Буде гарний син чи донька. А мені давно пора народжувати. Лікарі - як змовилися: "Час іде. А вам треба народжувати!". Про дитину й буде сьогодні розмова. Вона вже є. Дитина. Десь у мені. Моя. І Рестова. Скажу йому про це зараз.  

- Ресте, хотіла сказати тобі одну важливу річ, - починаю я. Мене трохи трясе від нервового збудження. Цікаво, як він відреагує. Напевно, зрадіє. Я дуже зраділа, коли побачила ті легендарні дві смужечки. Дуже. - Справа в тому, що я від тебе... Що в нас буде...

Телефон перериває мої слова і дзеленчить мелодією модної в цьому сезоні пісні про кохання. Всі пісні про кохання. І це чудово.

- А ти казала немає зв’язку! - репетує радісно Рест і гарячково шпортається в кишені, дістає телефон і тисне зелену кнопку на екрані. 

Але натискає, напевно, щось не те, і вмикається гучний звук. Із того боку я чую сухий жіночий голос, який короткими фразами неначе вбиває в мене цвяхи, розпинаючи на хресті моїх райдужних надій. 

- Ресте, я від тебе вагітна! У нас буде дитина! – повторює жінка з того боку телефону мої слова, які я, саме я повинна була йому зараз сказати.

Я! Це я повинна була сказати! Це я вагітна від цього красунчика! Але, виявляється, сьогодні не одна я така.  Нас принаймні двоє... Аж на сміх мене пробило. Я стиха загигикала, нервово почала гризти трубочку і втягувати в себе сік. 

Рест зиркає на мене, натискає щось на екрані і жінка вже не верещить про вагітність, а стиха хлюпає словами йому в трубку.  

- Я зараз приїду, - кидає він. Дивиться на мене і каже. - Це якесь непорозуміння. Я все виясню. Мушу піти. Ти хотіла сказати мені щось важливе? Це почекає до завтра? 

- Так, звичайно, почекає, - киваю і відвертаюся, щоб, не дай Боже, він не побачив в моїх очах сльози. - Але все й так зрозуміло: ця жінка вагітна від тебе. І ти незабаром станеш татом. Це ж чудово! - сподіваюся, мій голос не тремтить.

- Ти не так все зрозуміла, - каже він. Встає, кидає на стіл п’ятсот гривень однією купюрою. – Заплатиш за напої. Я пішов. 

Він виходить за двері бару, а я рву ті п’ятсот гривень на дрібні шматочки. Нерви. Звичайно, я ж вагітна. Вони всі стають нервові. Вагітна. Так. Від цього красунчика. Але його гроші мені не потрібні. Мені вже нічого не потрібно. І він мені не потрібен! Тільки не він!

Я сплачую карткою за наші напої і виходжу з бару. Надворі ніч. Місто глушить сяйво зірок, але все одно їх видно. І я навіть можу знайти Велику Ведмедицю.  

Треба поїхати в село. Відпочити. А там буде видно, що робити далі.  

Я викликаю таксі і їду додому. 

Зранку мені дзвонить подруга. Варвара з нашого офісу. Повідомляє неймовірну новину: шеф одружується! Весь офіс гуде! Його обраниця - Мар'яна, дочка власника нашої компанії, Григорія Петраша.

- Вона, кажуть, залетіла від нього, і тепер Петраш вимагає одруження, - шепоче в трубку Варвара. - А шеф, думаю, не проти, адже прагне кар'єрного росту вже давно. А тут такий карколомний стрибок! Візьмуть, напевно, в сімейний бізнес. Компанія з мільйонними прибутками - це вам не собака чхнув!

- Кіт, - кажу я.

- Який кіт? - дивується Варвара.

- Кажуть, не кіт чхнув. Мабуть, - пояснюю споквола. 

- Та ну тебе, - сміється дівчина і знову продовжує ошелешувати мене грандіозними новинами. - Шеф не опирається, навіть ходить задоволений. І вже замовив у піарників шаблони для весільних запрошень, хоче переглянути.

Я мовчу. Сонце світить з вікна і весь світ продовжує існувати. Нічого не змінилося відтоді, як моє кохання розбилося на друзки. Дивно. Я колись читала, що деякі філософи стверджували, що весь світ існує лише для тебе одного. Але, виявляється, це не так. 

- А ти, коли будеш? – питає Варвара.  

- Я звільняюся, - шепочу в трубку.