С@мотність в мережі. 15 хвилин по тому - Януш Вишневський

С@мотність в мережі. 15 хвилин по тому

Чому пост-епілог?

Бо він був в моїй уяві перед прологом. Був там від першого слова «С@мотності...», яке я вистукав з клавіатури свого комп’ютера. Не було там ще ні другого розділу, ні середини ані епілогу. Але був пост-епілог. Я його створив в Берліні, на вокзалі Ліхтенберг на лавці 18 серпня 1998 року. Саме починався мій день народження, а я на тій лавці чекав на поїзд до Франкфурту. Я не включив його до рукопису «С@мотності...», котрий надіслав до видавництв "Czarne" i "Prószynski i S-ka", тому що в той час мені видавалось, що він в тій книзі не потрібний. Але зараз, 3 місяці після опублікування «С@мотності...» і після отримання кількох сотень е-мейлів, маю відчуття, що помилився. Тому я записав ті думки від 18.08.1998 року і погодився на їхню публікацію.

П’ятнадцять хвилин по тому

ВІН: З кишені куртки витягнув пачку блакитних банкнот. Всі, що мав. Одну сховав назад до кишені, а решту поклав поруч з попільничкою з тліючою сигарою. Обережно, щоб не струсити попіл, підняв її і занурив кінець в вині, після чого глибоко затягнувся. Поволі випустив дим, підніс келих до губів, закрив очі – так роблять люди при поцілунку – і зосереджено насолоджувався смаком. При поцілунку закривають очі щоб підсилити інші думки; він теж хотів зараз інтенсивніше відчути смак. Хотів той смак забрати з собою. Назавжди. Французький каберне савіньйон. 1996 року. На прощання.

Випив вино, залишаючи трохи на дні бокалу. Запалений кінець сигари занурив в ті залишки. Вона з шипінням погасла. Бокалом притиснув банкноти до стійки. Встав і без слів рушив на вихід.

Величезні, оббиті чорним оксамитом двері, що управлялись інфрачервоними датчиками, розсунулись і зачинились за ним. Стало тихо. Наталі Коль зникла разом з клацанням електричного засуву дверей і зараз співала про любов тільки для тих, хто залишився в барі. Ясність, тиша і холод холу готелю протверезили його. Почувався як ніби відразу після пробудження, коли ще пам’ятаєш в деталях сон і хочеться до нього якнайшвидше повернутись. Пам’ятав, що коли був дитиною, часом йому це вдавалось. Повертався до сну в місці, з якого його було вирвано, і сон снився далі.

Але то було давно. Зараз повернувся до світу. Зовсім іншого світу.

Бо бар був зовсім іншим світом. Раптом зрозумів, що кожен бар в його житті був як інший світ. Але в тому немає нічого ориґінального. Бо в барах грались справжні драми, в барах ліквідовувались або створювались держави, не дбаючи про проживаючі в них народи, в барах Троцький і Ленін, коли вони ще не настільки розійшлись в поглядах, щоб не говорити один з одним, при горілці, самогоні та закусках готували жовтневу революцію. То в барі в Геттінгені, на заплямленій гірчицею серветці двадцятирічний Гейзенберг доводив п’яним колегам-фізикам, що можна бути в декількох місцях одночасно, - з умовою, що це можна описати квантовою механікою. І що вони відразу зрозуміли і з захоплення замовили відразу вісім пляшок божоле прем’єр, бо то була якраз третя чверть листопада. А через багато років за ті узори на серветці бару отримав Нобелевську премію. Принцип неоднозначності, та геніальна ідея на границі фізики та містики, розписана в математиці, з постійною Планка поруч плями з гірчиці! Сам бачив ту серветку в музеї в Геттінгені. То в паризьких барах Тулуз-Лотрек малював від руки портрети проституток, приймаючи платню спочатку графинчиками, а потім – бутелями вина. Ставалось, що встигав випити зароблене за одну картину ще до того, як домальовував наступну. То до бару в Монтереї на тихоокеанському узбережжі в Каліфорнії щоденно на протязі кількох місяців приходив Стейнбек, щоб на жовтому папері, в який пакували рибу, писати свою знамениту повість – «Консервний ряд». Власне в барі, або чомусь схожому, Хемінгуей, а потім Гітлер, а також Кортазар1, а ще Гласко2, а ще Бергман...

Так, в барах повставали і розпадались цілі шматки цивілізації.

Може власне тому люди ходять до барів замість того, щоб купити у вісім разів дешевше вино чи пиво в магазині за рогом і випити його перед телевізором, сидячи на зручному дивані, з котом, що спить спокійно в ногах. Але навіть якщо перед телевізором, то краще все таки пити те вино перед телевізором в барі. Бо бари швидко пристосувались і вставили телевізори на полиці під стелею. Щоб було як вдома.

Люди найбільше люблять пити перед телевізором власне в барах. Осамотніли настільки, що вдивляючись невидимим поглядом в екрани, підвішені над шафками з бокалами або кольоровими пляшками, пили з коментаторами матчів баскетболу, футболу або регбі, або з тими театрально збудженими і намакіяженими до неприродної засмаглості молодими біржевими аналітиками з Уолл стріт. Підіймають як в летаргії келихи і п’ють, коли виграє якась команда, назви якої вони навіть не хочуть знати, або п’ють в честь нового показника Доу Джонс на біржі в Нью-Йорку. Це їм абсолютно байдуже, але це є чудовим приводом, щоб не пити вдома на самоті.

Але часом краще – для всіх – було би їм залишитись вдома. Знав то з розмови з певною барменшою зі сходу Сполучених Штатів.

Послали його з доповіддю на конгрес в Колумбус, штат Огайо. Ніхто з інституту не хотів їхати. Всі були так зайняті приготуваннями до Різдва, що конгрес в Колумбусі, Огайо, зараз перед святами виглядав як кара за лінощі або перше попередження, що незабаром звільнення. «А ви власне, якщо не помиляюсь, не робите ніяких великих приготувань, правда?» - так ніби випадково запитав його шеф якогось ранку, біля кавоварки на кухні. Правда. Він «не робив ніяких приготувань». Просто намагався перебути від 23 грудня до Нового Року. Це не вимагало ніяких приготувань. Святий вечір в офісі за комп’ютером не вимагав ніяких приготувань. Вистачить як щодня приїхати на роботу. Тільки ввечері треба бути пильним. Найкраще сидіти при вимкнутому світлі, щоб охоронець не помітив. В принципі, дозволяється. Але виправдання виглядають якось по-дурному.

Полетів. Два роки тому. На початку грудня. Ще до НЕЇ. Зовсім не хотів летіти, бо в Колумбусі, Огайо навіть травень діє депресивно, не говорячи вже про листопад і грудень. Бо Колумбус, Огайо, то просто місто, яке було збудовано просто для того, щоб десь можна було розмістити наступного Макдональдса. Пам’ятає, як в перший вечір після нудного дня на конгресі пішов до бару на головній вулиці. Найбільш освітлений неоновими вивісками будинок в