Падіння дому Ашерів - Едгар Аллан По

Едґар Аллан По

ПАДІННЯ ДОМУ АШЕРІВ

Переклав з англійської В’ячеслав Вишневий

Його серце — беззахисна лютня:

Лиш торкни, і воно забринить.

Беранже

Весь той нескінченний, каламутний, безрадісний день, звичний для пізньої осінньої пори, я провів у сідлі, їдучи самотою через украй непривітну та дику місцевість, над якою важко нависали темні хмари. Вже залягали надвечірні тіні, коли врешті переді мною постав похмурий замок Ашерів. Не знаю чому, але вже з першого погляду на цей будинок душа моя сповнилась нестерпного смутку. Я кажу «нестерпного» тому, що цей смуток анітрохи не пом'якшувався хоч яким-небудь з тих все-таки приємних (бо поетичних) сантиментів, що їх ми звичайно дізнаємо, зіткнувшися навіть з найстрашнішими руйнуваннями та запустінням у природі. З важким серцем обводив я очима картину, що відкрилась мені: величезний самотній будинок посеред одноманітного за ландшафтом маєтку; голі, непривітні стіни; порожні, безрадісні очі-вікна; смуги чахлої осоки; декілька мертвих дерев з огидними білими стовбурами. Почуття, що мене охопило, я не можу порівняти ні з чим на світі, хіба що з мукою, якої зазнає, пробудившись, курець опіуму, — мукою гіркого повернення в остогидле щодення, болісного спадання пелени. Душа неначе завмирає, леденіє, сповнюється обридливої гризоти, яка, попри всі потуги живої ще уяви, не дає прибитій, безплідній думці вимучити хоч що-небудь шляхетне чи величне. То що ж все-таки, запитав я себе, що саме так баламутить і гнітить тебе від одного лише погляду на замок Ашерів? Це була геть нерозв'язна таємниця; та й не зміг би я подолати розумом всі незбагненні фантазії, що облягли мене. Залишалося примиритись із невтішним висновком, що в природі справді можливе таке поєднання вельми простих речей, яке набуває над нами непоборної влади, й осягнути цю владу — понад наші можливості. Цілком вірогідно, подумав я, що коли б по-іншому розташувати реквізит на цій сцені — перемістити деякі деталі картини, — то скорботне враження, яке вона справляє, сильно б пом'якшилось або й зовсім зникло; і, заохочений цією думкою, я спрямував коня на край урвища, що височіло над темним, похмурим озером, у недвижних глибинах якого відбивався будинок; зазирнув униз — і з ще більшим душевним трепетом уздрів знову ту саму, тільки перевернену та спотворену картину: сіра осока, страхітливі деревні стовбури, порожні, байдужі очі-вікна.

Тим часом саме тут, у цій смутній кам'яниці я збирався провести кілька тижнів. Тутешній господар, Родерік Ашер, був щирий приятель мого дитинства; але відколи ми бачились востаннє, минуло вже багато років. А нещодавно до мене, у протилежний куток країни, надійшов лист, — лист від нього, і то такої пекучої нагальності, що відповісти на нього мені випадало тільки особистим прибуттям. Лист був сповнений болючої душевної тривоги. Відправник повідомляв мене про свою жорстоку тілесну недугу, про виснажливий психічний розлад, що тяжко гнітить його, і про гаряче бажання бачити мене, свого найкращого і, власне, єдиного у світі друга, сподіваючись, що спілкування зі мною справить на нього живущу дію і якось полегшить хворобу. Все це було висловлено з таким невдаваним хвилюванням, так палко, що я мусив без вагань виконати його прохання і зголосився на запрошення, яке визнав, однак, вельми дивним. Хоча дітьми ми були нерозлийвода, я, сказати правду, не дуже добре знав свого друга. Він завжди був надміру стриманий та потайливий. Між іншим, мені було відомо, що його старовинний рід з давніх-давен відзначався особливою витонченістю чуттів, яка протягом віків виливалася в безліч піднесених витворів малярства, а в недавні часи не раз потверджувалася щедрими, хоч і не напоказ, благодіяннями, а ще — пристрасними пошуками у музиці, які, можливо, суперечили загальновизнаним та легко впізнаваним красотам у тій царині. Я знав до того ж і такий вельми примітний факт, що давнє і славнозвісне родовідне дерево Ашерів ніколи не давало тривких, життєздатних пагонів; інакше кажучи, вся родина посувалася прямою дорогою занепаду, від якої коли й відхилялась, то недалеко й ненадовго, — і так було завжди! Мабуть, саме ця вада, зважив я, відзначивши подумки безперечну відповідність між зовнішнім виглядом маєтку і повсюдно відомим душевним станом його мешканців та обмисливши вірогідність того, що протягом віків оцей вигляд справляв свій вплив на душевний стан господарів, — саме ця вада, властива більше бічним галузкам роду, передавалася послідовно та неухильно від батька до сина разом із спадковою маєтністю і родовим ім'ям, і кінець кінцем те й те так поєдналося, що предковічну назву маєтку поглинуло те чудернацьке, двозначне найменування «Дім Ашерів» — найменування, яке, на думку навколишніх селян, котрі до нього й призвичаїлися, певно, обіймає водночас і сам рід, і фамільний замок.

Я вже сказав, що мій трохи дитинячий експеримент — зазирання в дзеркало озера, — мав лиш той наслідок, що в мені поглибилося перше прикре вражіння. Безперечне одне: я відчув, як ґвалтовно посилилась моя забобонна пригніченість, — чому ж бо не можна її так назвати? — і це послужило головно до дальшого її посилення. Такою, як я давно вже переконався, є парадоксальна природа всіх чуттів, що мають своєю основою страх. І, либонь, лише з цієї причини я, перевівши погляд від відображення будинку в озері до самого того будинку, відчув, як в умі моїм здійнялися дивовижні химери — химери й справді такі безглузді, що я їх згадую, тільки щоб показати, наскільки сильні та яскраві переживання наринули тоді на мене. Я так розпалив свою уяву, що достоту повірив, ніби над замком, і всім маєтком, і над усією ближньою околицею висить якась особлива атмосфера; вона не мала нічого спільного з повітрям, з небом, вона немов висоталася з мертвих дерев, із сірих стін, із мовчазного озера — мляві і тьмяні випари, таємничі, свинцеві, згубні.

Я стрепенувся, відганяючи від себе те, що напевне могло бути тільки маренням, й уважніше обдивився, як же насправді виглядає весь будинок. Найперше впадала у вічі його давність, вона здавалася просто неймовірною. За довгі століття стіни геть утратили свій колір. Увесь фасад укривала пліснява, що мальовниче звисала з карнизів, схожа на густе павутиння. Однак ніде не було очевидних знаків руйнування. Кам'яна кладка всюди лишалася цілою, хоча з'являлося дивне враження, ніби деякі з досконало припасованих один до одного каменів от-от розкришаться. Це чомусь живо нагадало мені, що й дерев'яні меблі, порохніючи десь у глухому