...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

головним змістом другої лінії большевицького ідеологічного фронту, у якій окопалися наслідники Сталіна, коли перша сталінська лінія була надто зужита. А ці ж самі позиції були підсувані українському самостійницькому рухові від 1943 р. нібито як тактика успішної, проти-большевицької пропаґанди. Бо, мовляв, большевицьке виховання так глибоко в’їлося в світогляд і думання молодого покоління, що воно не сприймає засадничого заперечування комунізму. Коли ж із пересуненням воєнного фронту український визвольно-революційний рух на Рідних Землях позбувся цих «прогресивних реформаторів» та отрясся від їхнього впливу в безпосередній протибольшевицькій боротьбі, то ці тенденції, враз із їхніми речниками, перенеслися на закордонний терен. Тільки те, що в Краю ще висувалось як тактичний засіб, ці самі люди видвигнули за кордоном уже як засадничу зміну ідеологічно-програмових позицій визвольного руху, покликаючись на Край. Промовистим показником політичного напрямку цієї течії є факт, що головним її надхнеником та ідеологом під час формування її в окреме політичне угруповання був І. Майстренко-Бабенко, який як націонал-комуніст послідовно пропагує марксистські позиції.

Уперте стартування в напрямі наближення до комунізму призвело цю групу «прогресистів» до розриву з українським націоналістичним, революційним рухом. Поборювання ж цього руху, зокрема методами диверсії та клевети перед чужинними чинниками, стало головним змістом її «практичної політики». По цих овочах краще пізнати дерево, ніж розкопуванням його коріння.

Кристалізаційним осередком другої, спорідненої течії[2], яка всередині українського національного табору створює відкриті для ворожого наступу виломи, стала ставка на кадри комуністичної партії. Колишні активісти в совєтській системі, які, опинившись на еміґра-ції, захотіли відограти чільну ролю в українському політичному житті, як речники національного активу в Україні, висунули тезу, що ввесь провідний, творчий і активний елемент України є згуртованим в кадрах комуністичної партії. Тому українські самостійницькі змагання й проекція державного будівництва мусять бути зорієнтовані на цей елемент, на його вирішну, провідну ролю. А тому, що ці кадри є глибоко перейняті ідеями комунізму, то й концепція самостійності мусить відповідати тим ідеям.

Політична партія, яка створилася за кордоном і цілу свою програму, структуру, кадровий добір і політичну дію будує довкола цієї осі, проходить чималу еволюцію. Відповідно до змін її власних ідейно-політичних позицій зміняються в її інтерпретації теж «вимоги українського національного активу». Але незмінним залишається твердження, що двигуном і керманичем української національної революції може й мусить бути саме актив із комуністичної партії. Цим способом ця «революційна» партія намагається тримати брами українського національного табору все відкритими навстіж для проникання комуністичних впливів. Конкретні гасла, що їх вона туди просовує, міняються, але завжди знайдеться серед них чимало добра від «великого жовтня».

Цього явища не можна трактувати легковажно, вважати його випадковим продуктом еміґраційного політичного життя. Звичайно, тезу про видатну й позитивну участь партійних кадрів у національній, протибольшевицькій революції треба брати навідворіт, тоді в ній уся істина.

Національно-визвольну революцію можуть і будуть докорінно робити протибольшевицькі маси українського народу, які до шпіку пройняті ненавистю до комунізму, до московського поневолення та його інструменту — компартії. Організаторами й керівниками цієї революції будуть ті найсильніші, найкращі характери, які навіть у большевицькій системі тотального деправування народу й людини не стали на шлях зради й злочинства, життя яких виповнене найважчими зусиллями, щоб ані не попасти в нищівні сіті компартії, розставлені на кожний талант, на кожну непересічну людину, ані не згинути від її гончих.

Партійні кадри, кровно зв’язані з большевицьким режимом, будуть йому помагати задавити визвольну революцію, доки почуватимуть до цього силу. Коли ж переконаються, що большевизм приречений на загладу, а революція бере верх, тоді й вони пристануть до неї. Тільки окремі одиниці можуть поправитися, а від більшосте комуністів треба сподіватися підступу й зради. Метою їхнього переходу на бік революції буде передусім намагання бути знову зверху, при владі, а далі — знівечити висліди революції і зберегти якнайбільше комуністичних «здобутків», панування бюрократії над народом. Большевицька школа формування партійних кадрів підготовляє такий елемент, який завжди й всякими засобами буде намагатися захопити й втримати у своїх руках владу, а народ і все його життя — у неволі.

У тому розумінні згадана партія «революціонерів» знає добре, на кого класти свою ставку. До речі, вона ж сама, своєю появою, своїм змістом і своїми практиками, досить наглядно показала, із чим треба рахуватися на майбутнє. Компартія приготовила українській революції великого «троянського коня», щоб його ввести всередину національного табору. Але цим разом відомо, що в ньому заховане...

У зв’язку з коекзистенційним курсом дуже зактивізувалася типова, сказати б — універсальна форма радянофільства, яка останніми роками була притихла, хоч уже неоднократне намагалась здобути собі право громадянства в українському політичному житті. Це теза, що УССР таки українська держава, хоч поневолена і з багатьма нестачами. Групи, які зробилися її речниками, настирливо вмовляють українське громадянство на чужині, що визвольна політика повинна переставитися з неґації на визнання «наявної української правно-формальної державносте» у виді УССР, з усіма випливаючими з цього політичними консеквенціями.

Які ж це консеквенції для ставлення української політики? Вкажемо хоча б на деякі найважливіші з них: визвольна боротьба йде не за здобутя української держави, бо її вже маємо, тільки за звільнення цієї держави від московського зверхництва. Як є українська держава, то є й український державний уряд, бо влада — це в розумінні права один з основних елементів, без якого нема держави. Хто визнає УССР за українську державу, мусить визнавати і її уряд. Українська національно-визвольна боротьба мала б тоді бути боротьбою не тільки проти Москви, проти її поневолення України, але й проти існуючого українського уряду, проти теперішнього устрою української держави за зміну одного й другого. У розумінні «прогресистів» — це було б піднесенням українських визвольних змагань на вищий щабель у міжнародній політиці, а не їх деґрада-цією. Є й такі «політики». Вони промовчують те, що визнання УССР за українську державу є рівнозначне з невідхильним визнанням усіх зобов’язань міжнародньо-правного значення, які большевики затягають від імени УССР, у тому числі й міжнародньо-правних консеквенцій того, коли УССР вступить у большевицьку війну проти інших держав. Ніхто не може подумати, що речники цієї концепції не розуміють усіх шкідливих наслідків для української визвольної справи.

Чим же її пояснюють? Бажанням, щоб українська справа в міжнародній політиці мала такий статус, як справа «сателітних» країн. Вони ніби вірять, що західні держави нормують своє відношення до української справи відносно до того, як її ставлять українські політичні угруповання. Або що справа української державної незалежности — це передусім міжнародньо-правна проблема. Чи ж статус «сателітів» багато помагає відносним народам у їх визвольних змаганнях? А