Зустрічі й розмови в Ізраїлі. (Чи українці "традиційні антисеміти") - Петро Мірчук

— Поможіть нам розшукати тих українців, що врятували життя жидам, хай врятовані внесуть зголошення, щоб їм признали їх спасителіназви "праведника", хай ті виразно подають, що вони українці і вимагають, щоб на їх дощинці було позначено "українець" чи "українка", то так і буде подано. Це буде добре й для всіх українців, коли тут, у Яд Вашем, будуть відвідувачі читати, скільки то українців рятувало жидів.

Із справою митрополита Шептицького ознайомлені обидва. Цю справу вже сім разів розглядала комісія, але позитивного рішення не видала ніколи. Найкраще знають про причини такого стану голова комісії д-р Мойше Бейськи і його заступник, голова справ східньої Европи, головний рабін Тель Авіву д-р Давид Кагана. Він жив у Львові, він знав Митрополита Шептицького особисто і він справу тут веде.

Давид Кагана, головний рабін Тель Авіву, зустрів мене у своїй скромній, але гарній віллі на передмістю Тель Авіву, найбільшого міста Ізраїлю, що донедавна був столицею. (Більшість держав, у тому й ЗСА, не визнали перенесення столиці Ізраїлю до Єрусалиму й визнають далі столицею Тель Авів і тут, в Тель Авіві вдержують свої амбасади). З ним провели ми обидва, в присутності теж проф. Сусленського, живу дискусію про політику, релігію, історію та дещо інше пів дня. Як колишній головний рабін жидів у польській армії з рангою полковника, він свобідно говорить по-польськи, тому тою мовою ми й вели нашу розмову. Українську мову він колись знав, але за сорок літ призабув. Вже на вступі просить виразно вимовляти й писати його прізвище "Кагана" ("а" на кінці), щоб не мішати з прізвищем нюйоркського рабіна Кагане, голосного і в ЗСА, і в Ізраїлю.

— Це два різні прізвища, два різні роди, дві різні особи з дуже різними характерами й політичними та релігійними поглядами.

Причина й ціль моїх відвідин йому вже відомі.

— Граф Шептицький? — рабін з видним зворушенням гладить бороду — це найшляхетніша людина, яку я коли-небудь зустрічав у своєму життю. Як би я мав вірити в християнських святих, то тим святим, в якого я вірю, є граф Андрей Шептицький. Про це я й пишу у своїх споминах, виданих єврейською мовою. Він врятував життя мені, кільканадцятьом іншим рабінам з їх родинами і сотням жидів. З чисто ідейних мотивів, гуманітарних, з любови до людини навіть тоді, коли він, Шептицький, християнин, а той кого він рятував з риском власного життя — жид. Кожному іншому, що рятував жидів чи помагав їм у ті страшні часи, можна причепити, що він то робив за гроші, за якусь винагороду, за надію скапіталізувати це, якби ситуація змінилася. Але нічого такого не можна й подумати про графа Шептицького. На схилку свого благородного життя він не потребував сам уже нічого: ні нагороди, ні грошей, ні слави, ні спекуляцій "якби все змінилося". Такі моральнодуховні велетні з'являються в історії людства раз на тисячу літ. Йому належиться від жидів назва не "праведника", але "принца праведних"! Йому належиться не одно дерево в Яд Вашем, а цілий парк в Яд Вашем у Єрусалимі, і в Тель Авіві, і в усіх святих місцях Ізраїлю. Цього не заперечує ніхто. Але — зупинився в потоці признання й похвал рабин і потер в задумі бороду.

— Про оце "але" я й хочу почути від вас, — пригадую.

— Справа в тому, що граф Андрей Шептицький був митрополитом, головою української католицької Церкви, а ви хочете, щоб ми дали наше найвище признання не графові Андрею Шептицькому, але митрополитові Андрієві, голові української католицької церкви, так?

— Так, раббі! Адже він писав протести проти винищування жидів до Гітлера, Гімлера й інших не як "граф Шептицький" але як голова української католицької Церкви, не як граф у своїх графських маєтках він переховував рабінів та інших жидів, але в підземеллях церкви св. Юра та в інших українських монастирях, не як "граф" доручав він українським священникам, українським монахам і монахиням рятувати жидів, їх жінок і дітей, але як голова української католицької Церкви, їх церковний зверхник і тільки як своєму церковному зверхникові, а не "графові" вони повинувалися, ішли за ним готові своє життя віддати на німецькій шибениці.

— Знаю, і у цьому й суть справи, що ми не можемо признати, що українська католицька Церква помагала жидам. Вона помагала німцям. Всі українці колябурували, і сам ваш митрополит теж. Він писав пастирські листи з закликом, щоб українці здавали німцям контингенти харчів, збіжжя, щоб їхали на роботи до Німеччини і так помагали Гітлерові виграти війну. Ваш митрополит доручав своєму помічникові, тодішньому ректорові Й.Сліпому вітати хлібом-сіллю губернатора Франка, коли той приїхав до Львова з наказами повного винищення жидів. Тому митрополитові української католицької Церкви Андреєві Шептицькому, ми не можемо звання "праведника" й засадити деревце в Яд Вашем. Ніколи, ніколи, ніколи! — рабін встає схвильований.

- Раббі, звертаю йому увагу, — в цьому дразливому питанні нам треба відділити дві справи: перше — подяка жидів митрополитові Шептицькому за врятування сотень жидів, рабінів, мущин, жінок, дітей перед смертю з рук німецьких нацистів; друге — питання, чи українська католицька Церква і її голова митрополит Шептицький справді "коляборували" з нацистами. Розгляньмо спокійно перше питання. Вам жидам, здається, мабуть, що признанням комусь звання "праведника" і засадженням деревця у Яд Вашем ви робите йому ласку й даруєте якісь особливі почесті. А мені здається, що тут іде про зовсім просту справу: Чи вміють жиди подякувати тому, хто рискуючи власним життям рятував у страшні часи життя жидів. Ви самі раббі, свідчили на початку нашої розмови, що Шептицький рятував жидів не ради якихось похвал, признань, медалів, дипломів.

— Так, я так казав і ще раз кажу!

— Ось бачите, йому навіть вашого "дякую" не треба. Але нам, українцям, які повинувалися дорученням нашого великого митрополита, щоб шанувати людину навіть тоді, коли вона жид, і тому рятували жидів у страшній для них небезпеці, нам хочеться знати, чи жиди вміють сказати йому за те "дякую".

— Що значить "навіть якщо та людина — жид"? Що ви цим хотіли сказати?

— Ось що: Ви як рабін знаєте дуже