Отаман Іван Сірко - Євген Біба
За цей кримський похід Сірко отримав від царя схвальну грамоту.
Звістка про розгром ханських володінь запорожцями на чолі з Сірком викликала паніку татарських союзників П. Дорошенка, які не хотіли більше воювати в Галичині. Багато хто почав тікати з табору додому. Повторилася типова ще з часів Хмельниччини картина: таємно від своїх союзників Керим-Гірей розпочав 16 жовтня 1667 року переговори з Яном Собеським, і всього за якісь чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Що ж до козаків, то вони мали «залишатися в польськім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія».
Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим-Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив і собі до переговорів із Собеським. 19 жовтня 1667 року була підписана угода: Дорошенко й Військо Запорозьке обіцяли підданство королю й відмовлялися надалі від усяких інших протекцій; магнати й шляхта могли вільно повертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; поляки були змушені визнати кордон козацької держави по річці Горині; залога в Білій Церкві мала бути зменшена, остаточне налагодження відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка та Собеського.
Після походів 1667 року І. Сірко вирушив на Слобожанщину, де провів зиму з родиною у слободі Артемівці; тут жила його дружина Софія з синами Петром та Романом і двома дочками.
Звістка про народне повстання 1668 року застала І. Сірка на посаді зміївського полковника. Тут, на Слобожанщині, він став свідком несправедливого поводження московських бояр з українським населенням, тому, будучи ревним оборонцем православного люду, він, перш налагодивши зв'язки з П. Дорошенком, виступив проти Москви на захист козацьких прав.
Тим часом погіршилася ситуація в Гетьманщині. Укладені лівобережним гетьманом Іваном Брюховецьким «Московські договірні статті» (1665) посилили позиції московських воєвод та бояр на Лівобережжі, послабивши натомість позиції гетьмана. Проти гетьмана ремствує рядове козацтво, яке одностайно заявляло: «у нас в предках бояр не бувало, а он заводит нові порядки, а вольності наші всі отходят».
Ще більше авторитет гетьмана впав після того, як із середини 1666 року в Україну почали прибувати царські воєводи для втілення умов договору на практиці. Їхня брутальна поведінка стосовно населення України, де, на відміну від Росії, кріпацтва в цей час не було, численні здирства та надужиття при проведенні перепису українського населення та обкладенні його податками – все це породжувало зростання антимосковських й антигетьманських настроїв у регіоні. З іменем І. Брюховецького тепер асоціювали московські нововведення.
Прагнучи хоч якось пом'якшити ситуацію, зняти напругу в суспільстві, Брюховецький віддав старшині таємні розпорядження не перешкоджати міщанам і селянам при їх вступові до козацького стану, який і надалі залишався під зверхністю гетьмана й не підлягав оподаткуванню на користь царя. Проте такі заходи, звісно, вже не могли виправити становище та зупинити зростання суспільного невдоволення в Україні, яке врешті в липні 1666 року вилилось у збройні виступи на Переяславщині. За допомогою російської зброї повстання вдалося придушити. Але таке розв'язання проблеми призводить до ще більшого падіння авторитету Брюховецького. Царські воєводи в цей час доносять з України, що «козаки де боярина и гетмана все не любят».
Андрусівська угода 1667 року ще більше посприяла тому, що й до того нечисленні лави прибічників Брюховецького почали танути з кожним днем. Обставини загнали лівобережного гетьмана в дедалі глухий кут. І від цього він став патологічно підозріливим і жорстоким. За найменшою підозрою в антигетьманських намірах старшин заарештовували й відправляли до Москви. Звідти ж дорога здебільшого прямувала до Сибіру, який у свідомості українців асоціювався тоді з колами пекла. А тому відправлення до Москви, за свідченням єпископа Мефодія, в Україні вважали карою, страшнішою навіть за смерть. І саме такому покаранню Брюховецький піддав генерального суддю Ю. Незамая, лисянського полковника С. Височана та інших старшин, запідозрених у змові.
Ще однією страшною ознакою часу стали багаття в гетьманській резиденції, у Гадячі, які сповістили про повернення в Україну похмурої середньовічної доби. За наказом І. Брюховецького на майдані в Гадячі «перед всім народом, за малую вину» спалювали жінок, звинувачених у чаклунстві. Нові пристрасті Івана Мартиновича не залишали йому часу для заняття військовими та адміністративними справами. І царські воєводи доносять в Москву, що козаки ремствують: «что это за гетман, который сидит в городе, как в лукошке, а только за ним и діла, что відьм жжет».
Підтримку лівобережного населення Брюховецький втратив тоді остаточно. Ґрунт вислизав з-під ніг Івана Мартиновича, і він вдався до вкрай ризикованого, але єдино можливого в тих умовах кроку – розпочав переговори з правобережним гетьманом П. Дорошенком, готуючи виступ проти Москви.
На початку 1668 року Брюховецький скликав у Гадячі старшинську раду, на якій оголосив старшині сенсаційну новину – про свій намір розірвати з Москвою, визнати протекторат Туреччини, об'єднатися з П. Дорошенком і спільними зусиллями добиватися незалежності України. По закінченні ради до Стамбула, Бахчисарая та Чигирина вирушили посли лівобережного гетьмана, а по всій Україні були розіслані його універсали із закликом до повстання проти московського ярма. 24 лютого 1668 року Брюховецький надіслав із Гадяча зазивні універсали на Слобожанщину, в тому числі й до Мерефи. І. Сірко тільки-но повернувся з успішного походу до Криму, з-під Кафи. У листі – відповіді Брюховецькому від 8 березня (28 лютого) 1668 року він просив таємно прислати йому на допомогу три тисячі козаків Полтавського полку для боротьби проти московських військ. При цьому застерігав, щоб ці козаки не зробили «непотрібної шарпанини» і не тривожили слобідського населення».
8 лютого 1668 року розпочалося вигнання царських воєвод з українських міст, і дуже швидко майже все Лівобережжя (за винятком декількох добре захищених міст-фортець) було
