Леді Африка - Пола Маклейн
— Чи не прогулятися тобі до стайні, поки ми тут все влаштуємо? — звернувся до мене батько тоном, який не залишав вибору.
— Чудово, — мовила місіс Орчардсон. — Я поки приготую чай.
Я йшла подвір’ям і тихо лютувала. Світ навколо стискався й тріщав по швах, і все через прибуття місіс Орчардсон, хоч би ким вона була та хоч би що збиралася тут робити. Коли я повернулася, леді вже переодяглась у просту спідницю, блузку з закачаними до ліктів рукавами, а зверху пов’язала чистий білий фартух. На її чоло впало пасмо шовковистого волосся, коли вона доливала батькові в чашку з чайника, з якого валувала пара. Батько вмостився в одному зі зручних крісел та поклав ноги на низький столик. Він дивився на місіс Орчардсон так, наче вже давно її знав.
Я глянула на них. Мене не було десь годину, а ця жінка вже скрізь залишила частку себе: чайник був новий, церата відмита, павутиння зникло, мов ніколи й не висіло тут. Усе здалося їй на милість без умовлянь чи спротиву. Здавалося, чинити їй опір неможливо.
Батько сказав, що я повинна звати її місіс О. У наступні дні вона розпакувала свої великі валізи та знову натоптала їх речами з будинку: запилюженими мисливськими трофеями, непарними фігурками та одягом, який залишила мама. Все це було частиною її плану з керування «важким судном» — двоє її улюблених слів. Вона любила порядок, мило й такий розклад, щоб кожна година була чимось зайнята. Ранки призначалися для навчання.
— Мені треба на виїздку, — спершу заявляла я, цілковито впевнена, що батько стане на мій бік.
— Гадаю, деякий час вони зможуть обійтися без тебе, чи не так? — рішуче відповіла вона вже першого ранку, а батько сухо кашлянув та швидко вийшов із дому.
Протягом тижня місіс О переконала батька, що мені потрібно взуватися. Ще за кілька тижнів мене втиснули в англійську сукню замість шука[6], вплели стрічки у волосся та заборонили брати їжу руками. Я не повинна була користуватися рунґу[7] і вбивати змій, кротів і птицю, або їсти з Кібії та його родиною. Мені також не можна було полювати на бородавника чи леопарда з арапом Маїною. Я мусила отримати належну освіту та вивчити «королівську» англійську.
— Знаю, що надто довго дозволяв тобі рости без нагляду, — сказав батько, коли я прийшла просити, щоб мені дали спокій. — Я бажаю тобі добра.
Йому довелося залишати мене без нагляду, але це було чудово. Нові порядки були б добрі для звичайного життя, якого я ніколи не знала.
— Будь ласочка... — я почала скиглити, але тут-таки й замовкла. Зроду не була улесливою чи тонкосльозою та й розуміла, що батько все одно свого рішення не змінить. Якщо я справді бажаю змін у стосунках із місіс О, доведеться робити це самій. Покажу їй, що я не клубок павутиння в кутку чи річ, яку можна просто витерти або почистити, а гідна суперниця. Вивчу її звички та вподобання, йтиму її слідами, аж поки не знатиму, хто вона, як її перемогти й що потрібно, аби повернути моє щасливе життя.
5
айближчим часом Кокетка мала ожеребитися. Вона круглішала й дедалі більше нагадувала діжку. Нове життя штовхалось у неї всередині та вже намагалося вийти назовні. За час вагітності її хутро потьмяніло. Кобила здавалася втомленою і млявою, лише те й робила, що деколи жувала пучечки люцерни, які я їй приносила.Для мене час до народження лошати тягнувся дуже довго. Думки про нього допомагали годинами сидіти в тісному взутті на заняттях із латини. Одного разу вночі, коли я міцно спала у своїй хатині, мене збудив Буллер. Конюхи залишили свої ліжка, батько також не спав. Я впізнала його приглушений голос та швидко вдяглася, думаючи лише про Кокетку. До належного терміну було ще двадцять днів, зазвичай порушення термінів означало, що лоша буде кволим і хворобливим. Однак передчасних пологів могло й не статися, адже батько завжди знав, що робити.
Крізь щілини у дверях стайні на подвір’я пробивалося світло від кількох олійних ламп. Високо над головою в небі кружляли зірки, серед них висів важкий і яскравий серп місяця. Далеко в лісі й зусібіч навколо гули нічні комахи, та біля стайні було тихо. Надто тихо. Навіть коли я наблизилася до загороди Кокетки, ще не здогадалася, чому стоїть така тиша, поки не побачила батька. Він підвівся та рушив назустріч.
— Тобі не варто на це дивитися, Берил. Іди назад у ліжко, — зупинив мене батько.
— Що сталося? — слова застрягали у мене в горлі.
— Лоша мертве, — тихо промовив він.
Серце в мене зупинилося, всі надії за мить розбились, адже Аполлон тепер ніколи не стоятиме на своїх хистких ніжках, мов новонароджене жирафеня. Ніколи не побачить лісу й високих скель, не гасатиме зі мною схилами, так і не пізнає життя на «Ґрін Гіллз». Батько ніколи не приховував від мене жорстоких ударів життя на фермі, тож я стримала сльози, вислизнула з його рук та протиснулася наперед.
Кокетка лежала в кутку напівтемної стайні. На землі позад неї сіно злиплося, двоє конюхів намагалися все це прибрати. Крихітне лошатко, вкрите слизом, теж лежало там. Точніше, те, що нагадувало лошатко. В нього не було очей і більшості м’язів на морді, щось вигризло йому шматки тіла. Живіт роздертий, нутрощі випали назовні, й це означало єдине: приходили гігантські мурахи сіафу — чорні комахи з величезними тулубами, які пожирали здобич із моторошною швидкістю.
— Вона ожеребилася так тихо, що ніхто не почув, — батько підійшов до мене й поклав руку на плече. — Можливо, лоша вже народилося мертвим, не знаю.
— Бідолашна Кокетка, — я повернулася до батька та припала головою до його грудей.
— Вона сильна, — відповів батько. — З нею все буде гаразд.
Але як же тепер? Кокетчине лошатко вмерло. Мурахи більше
