Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Марі-Берт переживе ще радість від звільнення свого міста, це станеться майже рівно за рік після похорону, 25 серпня 1944 року, іншого, цього разу щасливого серпневого дня. Проте її життя поступово розпадатиметься. Не було вже великих художників, Дадамакс для неї давно помер, попри те, що переживе її на шістнадцять років. Монпарнас, попри торжество звільнення, означав тільки рештки колишньої слави.

Вона ходила вулицями з безумною посмішкою на вустах, волосся мала сильно вибілене. Теа каже, що Марі-Берт виглядає, як одна з тисячі найзвичайнісіньких проституток. Їй дорікали, що вона привласнила собі Сутінові картини і потроху збувала їх, але ніколи не підтримувала його нещасної донечки. До всіх своїх колишніх знайомих вона відчуває тільки ненависть. А вже якщо хтось згадає ім’я Макса Ернста… Коли вона появлялася, всі відверталися. Кожне приміщення, в якому вона з’являлася, до найдальшого закутку виповнювалося її божевіллям.

Врешті вона почала розмовляти сама зі собою, викрикуючи випадковим перехожим просто в обличчя бентежні фрази:

Я винна в його смерті! Якщо б я не заснула, він би не помер…

А тоді запитувала здивованих перехожих:

А життя після смерті існує, існує потойбіччя?

Ніхто їй не відповідав, всі тільки глузливо перезиралися. А тоді вона казала їм ще таке:

Я піду в монастир!

Вона залишилася зовсім сама, стала злою і примхливою, вже тільки огризалася і сичала. Її неспокійні руки вже не могли нічого втримувати, тільки рвали. Залишилася тільки її манера сваритися абсолютно з усіма, залишати за собою руїну, з тремтливими кутиками вуст і гучним коротким смішком забиратися геть. А тоді вона повісилася на гаку для лампи під стелею. Вистачило двох ременів до валізи. Не залишивши жодних пояснень причини свого вчинку. Вас то не стосується. Cela ne vous regarde pas. Життя її закінчилося задовго перед своїм кінцем.

Союзники розпочали операцію «Оверлорд». Бій у Нормандії розпочинається 6 червня 1944 року, від останньої поїздки Сутіна до білого раю і на цвинтар Монпарнас не минуло ще навіть року. На західних побережжях Кальвадосу, на східних берегах півострова Котантен відбувається висадка. Це — найдовший день. У кожному житті існує найдовший день, для Сутіна то був день 6 серпня 1943 року, коли він, захований у катафалкові, їхав до столиці болю. 19 серпня 1944 року Паризький визвольний комітет закликав населення повстати проти окупантів, 25 серпня 1944 року Париж звільнено, генерал де Ґоль тріумфально входить до Парижа. Генерал Леклерк переміщається з танками з півдня через порт Орлеан у місто, людські натовпи зустрічають його захопленими вигуками. Він проїжджає повз той готель на авеню Орлеан, де в 25-му номері невидимий художник цілими днями лежав на ліжку, обливаючись потом в застебнутому наглухо дощовику, і невідривно дивився в стелю, щоб не наштовхнутися на агентів, які шукали його у віллі Сера.

Райхкомісаріат Остланд розпадається вже 1943 року, коли Червона Армія метр за метром відвойовує балтійські країни. Мешканців Смілович давно вже перебили айнзатцгрупи Б. 21 жовтня 1943 року гауптшарфюрер Рюбе ліквідовує мінське ґетто. Рюбе? Ота тварюка Рюбе? Так. Не залишилося нікого з сімдесяти п’яти тисяч в’язнів ґетто. Всіх умертвили. Нема більше нікого, кого б він міг послати в яму. А що доктор Кнохен? Невдовзі стане страховим агентом. Страхування життя? Будь ласка. Ваше життя має бути спокійним і безпечним. Ні, от цього вже Сутінова душа під час польоту над цвинтарем Монпарнас передбачити ніяк не могла. Де Сара і Соломон, Янкель, Ертль, Нагума та всі інші?

Ес верт мір фінстер іи ді ойґен, — пошепки каже з зусиллям його душа.

Вибір засобу пересування залишає за собою життя. Плутанини — то його улюблений маневр. Машина невідкладної допомоги, віз із сіном, бус для перевезення овочів та фруктів, катафалк або навіть тачка, на якій везуть крихку мадонну, крихітку Жаннетту, яку відвозить на вулицю Ґран Шом’єр двірник — всі ці засоби пересування доставляють життя до фінішу. Життя неперебірливе. Воно хоче тільки одного — руху, рух потрібний йому, як наркотик. Воно шукає хоч якогось транспорту, а чи там буде мигалка чи стебла соломи, які залишатимуться позаду на дорозі, — йому байдуже.

Транспортний засіб може бути вибрано хибно, але напрямок руху завжди правильний. Подорож може вести страшенно незручними об'їзними дорогами, та мета — завжди відома. Як сказав до могутніх мускулястих чоловіків доктор Бог:

Ви знаєте, куди їхати!

Кожна поїздка веде до фінальної операції, невідворотно веде до завершальної стадії маршруту. Подібно до поштових голубів, що повертаються до голуб’ятника, життя їде у випадково роздобутому транспортному засобі до мети, що давно перестала бути невідомою. Швидко під’їхати до в’їзних воріт, підняти червоно-білий шлагбаум, а тоді вкотитися через фатальну лінію, тільки проїхати і в’їхати. Життя прагне добратися до кінця.

Ну от, наприклад, Чехов. 22 липня 1904 року він помирає в Баденвайлері, його згасле життя шукає собі відповідного транспорту. Воно підписує пакт з делікатесами й вишуканими продуктами, немов хоче познущатися з письменника, адже відомо, що надмір, у якому купаються багачі, був для Чехова ненависним. Охолоджений зелений товарний вагон, який доставив тіло Чехова до Москви, перевозив морепродукти з Франції. На вагоні великими літерами стояло: ДЛЯ УСТРИЦЬ. Оскільки в той самий час до Москви доставляють тіло одного генерала з Манчжурії, на вокзалі гримить військова музика. Люди дивуються: Чехова зустрічають з військовими почестями?