Богдан Ступка - Михайло Павлович Загребельний
Ступка завважує: «Миколайчук мені дуже допомагав. Він грав роль старшого брата сім'ї Дзвонарів. Ми спілкувалися з ним не лише під час зйомок, але й після них. Купували вино, й Іван, немов Нострадамус, усю долю мені провістив. Він сказав, що після цього фільму я почну багато зніматися, що стану популярним не лише в СРСР, але й за кордоном… Іван ніколи мені не показував, що ревнує до ролі Ореста. В ім'я картини він відмовився від своїх акторських амбіцій. Ми дуже подружилися з Іваном. Разом їздили на прем'єру до Москви і раділи, що фільм тепло прийняли глядачі. До речі, завдяки «протеже» – Петру Юхимовичу Шелесту – картину не поклали на полицю. Я пригадую обговорення після кінопоказу на студії імені Олександра Довженка. Фільм подивилося все політбюро. Багато невтішного було сказано про шкідливість картини. І раптом встає Петро Юхимович і каже: "Я виріс у селі, і у нас піп був найграмотнішою людиною. Я не знаю, де ви бігали, а я особисто в дитинстві бігав за попом". Так що Шелест, можна сказати, став "хрещеним батьком" нашого фільму».
На львівській сцені продовжує під овації розкривати нові образи. У 1971-му Дон Жуан у «Камінному господарі» Лесі Українки. Київські журналісти спеціально оформляють відрядження до Львова заради цієї вистави. Театр під керівництвом Данченка постійно запрошують до Москви. Ступка знайомиться з московським театральним бомондом. Зокрема з Юрієм Яковлєвим, Михайлом Ульяновим. Ульянов був художнім керівником театру Вахтангова. Він з особливим пієтетом, захватом відгукується про український театр! Під час війни зачаровували виступи евакуйованих з України артистів у Тобольську, Омську. Як співали «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці…»! Як танцювали…
І на рідній, львівській сцені його оточують непересічні особистості. Наприклад, Борис Мірус. У 1948 році Міруса зараховують до трупи. Та вже за рік він опиняється у воркутинських концтаборах. У 57-му повертається до рідного театру. Протягом п'ятдесяти років створить понад двісті образів: «У 70-х роках у "Дамах і гусарах" (комедія 1825 року польського автора Фредо. – Авт.) я грав майора, а Богдан – поручика. Тоді він худенький був, а я для нього був Борисом Михайловичем. Уже тоді Ступка був дуже цікавим актором, відчувалося, що скоро виросте у справжнього майстра. Він людина запальна, творча фантазія в нього – колосальна. Завжди приносив на репетиції щось нове, з великим гумором людина…»
У 1973 році стається курйозний випадок: «Іде один із прем'єрних спектаклів "Річарда III" у Львові. У третьому ряду сидять мої батьки, а в четвертому – знаменита актриса курбасівського «Березоля» Федорцева. Зала наповнена вщерть, я в ході п'єси казав слова: "Закон нам – меч, а совість нам – кулак!" – і в цю мить виймаю зброю з піхов, світять прожектори, дивлюся – в руці тільки рукоятка сама, підіймаю голову і бачу: меч летить у залу через оркестрову яму прямо на Федорцеву. Усі глядачі, як у тенісі, пригнулися, думають, ну все – трагедія в театрі. її вдарило, але вона тихенько меч під крісло опустила і сидить. Усі дивляться, ніхто не вбитий. А в кінці спектаклю, коли я вже із сокирою вибігав зі словами: "Коня, півцарства за коня!" – зал заздалегідь пригнувся».
Згадує, як непросто пролягав шлях від ролі до ролі, як чуйно опікувалися ним, допомагали старші колеги: «Так, змінююсь, і в кращий бік. Одні з віком стають дурнішими, інші чогось навчаються в житті. Я завжди підтримую талановитих людей. І як художній керівник, і як актор. Навіть якщо погано, завжди знайду, за що похвалити. Був такий актор Борис Васильович Романицький, корифей українського театру. Коли я працював над "Річардом III", мені було 33 роки. Він завжди на репетиціях сидів у залі, а потім кликав до себе в кабінет. І завжди свою тираду починав так: "На мою скромну думку, ви створені для цієї ролі, але у вас немає емоцій, темпераменту, логіки". Тобто нічого немає. Але перша фраза давала надію та бажання щось робити. Запам'ятовувалися лише перші слова, що я створений для цієї ролі! Це був добрий урок у житті. Користуюся ним у спілкуванні з іншими. Треба вміти підтримувати. Треба вміти робити добро і не чекати, що тобі хтось подякує. З роками став простіший у спілкуванні з людьми».
Після «Річарда III» його популярність зростає. Він опановує фахові вершини, про висоту яких одного разу драматург Горін відгукнеться наступним чином, зауваживши: «Якщо дати Ступці військово-польовий статут, то він і його прочитає так, що всі подумають, ніби це неопублікований Шекспір».
У 1975 році у Львові – прем'єра вистави за романом Олеся Гончара «Прапороносці». Композитор – Володимир Івасюк. Не зразу погодився Івасюк. Згодом написав пісню про полкове знамено за поезією воєнних літ Гончара. її наспівували в трупі театру всі, щойно розпочалися репетиції. Дехто – зі сльозами на очах. Тому що мотив нагадував пісні січових стрільців, які в той час були табу, заборонені партією та урядом. Данченко та Ступка ще від часів «Прапороносців» заньківчан назавжди вразили театрознавця, майбутнього міністра культури Росії Швидкого. Він вважає, що в українців – своєрідний мелос. Майже кожний – співак. І саме історична заслуга талантів Данченка, Ступки полягає в тому, що вони об'єднали стихію українського музично-драматичного театру із загальносвітовим пошуком, надали своїм театральним новаціям всесвітнього звучання.
Сам Богдан Сильвестрович уже в XXI столітті висловить таку думку: «Якщо взяти російський театр, то це – просто драматичний театр. А українські театри – всі є музично-драматичними. Це в природі українського театру, й цуратися цього не потрібно. Так історично склалося, маємо таких творів більше, ніж будь-яка інша культура. Малоросійські опери, як от "Наталка Полтавка", стали називатися узагальнено – "музично-драматичні твори". А зараз з'явилося слово «мюзикл», що, власне, те ж саме. Українці – дуже співоча нація,
