Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— По-польськи буде Владек. Я так і зватиму тебе, а ти мене — Стасиком. Ну от, дрогі товажишу, ми й познайомились.

Стасик простягнув свою широку, як лопата, долоню й, обережно потискуючи мою руку, спитав:

— Звідки тебе пригнали сюди?

— З тюрми.

— Я знаю, а звідки ти родом?

— З-під Києва.

— Виходить, радянський?

— Так, радянський.

— За що сидів?

— За втечу з Німеччини.

— Отже, втекти не вдалося?

— На жаль…

Він поклав мені на плече руку:

— Дарма, не журись. Зі мною не пропадеш.

— Спасибі, Стасику. Мені зараз дуже важко, я охляв, з ніг падаю. Скажи, яка тут норма?

— В середньому — дев'ять вагонеток на одного за зміну. Гоппе старається і. цю норму перекрити. Вислужується, холера. Ладен вичавити з нас, іноземців, останні соки. Та й штейгер у нас падлюка — тупоголовий нацист.

— Нагель?

— Та він же.

Я задумався. Для мене така норма була непосильна. А невиконання її тягло за собою побої, можливо, й карцер. Немовби відгадуючи мої невеселі думки, Стасик мовив:

— Не падай духом, я допоможу.

Мені хотілося сказати йому найтепліше, найкраще слово, яке я тільки знав, але воно чомусь у цю мить не спадало на думку.

Коли ми віднесли в забій другу колоду, я підняв лампу, глянув на Стасика й побачив, як дорого обходилася йому жалість до мене: на чолі в нього рясно виступив піт, він важко дихав.

Тут, на глибині шестисот метрів, у цій глухій норі, було жарко, наче в лазні, і я, голодний, виснажений, ледве переставляв ноги.

— Шляк би го трафив! — стомлено хекав поляк, витираючи руками чоло. — Ну й робота ж у нас із тобою. А Гоппе ще й хвастає, що ця шахта — одна з кращих у Німеччині, а отже, і в усьому світі, мовляв, найкраще оснащена. А поглянь, що тут робиться, пся крев! Вентиляція майже на нулю, праця в основному ручна, каторжна, кріплення тримаються на чесному слові, обвал за обвалом, кожної зміни гинуть люди, але Гоппе байдуже: «Алес фюр кріг, алес фюр зіг…»[17] Чортові папуги, холера б їх забрала, — люто сплюнув Стасик.

Він мав рацію. Як дізнався я потім, деякі дільниці цієї шахти взагалі не вентилювалися. Там стояла пекельна духота. Адміністрація копальні не хотіла витрачати грошей на влаштування сучасної вентиляції. Та й взагалі шахта ця мала застаріле устаткування. Працювати в ній було справжньою каторгою.

Ми носили стойку за стойкою. Повертаючись до вагонки «порожняком», мали можливість балакати. Стасик розпитував про мою рідну сторону, про життя в довоєнні роки. І хоча в тюрмах у мене виробився інстинкт обережності, я дещо розповів йому про себе, про мою родину. За період моїх поневірянь у полоні ще ніхто з іноземців не цікавився так щиро моєю долею. Стасик слухав уважно, мрійливо, по-дитячому усміхався і знову розпитував. Я й незчувся, як пройнявся до нього цілковитим довір'ям, і, не криючись, щиро розповідав про свої втечі з таборів.

— А знаєш, у мене виникла ідея, — сказав Стасик, — давай учитимемо один одного мовам. Ти мене вчитимеш російської, а я тебе — польської і німецької.

— Але ж коли?

— Під час роботи. І час збігатиме швидше.

Ми скріпили нашу угоду міцним рукостисканням.

Поки ми переносили стойки, а потім розвантажили рейки, що прибули на платформах, кріпильники, закінчивши свою роботу, пішли на іншу дільницю. Стасик, Нагель і я залишилися утрьох.

— Тридцять вагонеток і ні грама менше! — категорично заявив Нагель, поглядаючи на годинник. — Беріться до роботи, бо й так багато часу згаяли.

— Побачимо, — спокійно відповів йому Стасик. Ми заходилися накидати вугілля у вагонетки. Невдовзі Стасик роздягся до трусів. М'язистий, наче цирковий атлет, він спритно орудував великою металевою лопатою. Я намагався допомагати йому, але в мене від виснаження й духоти паморочилась голова. Стасик, мабуть, помітив це і сказав:

— Сядь, перепочинь. Я працюватиму за двох! — Він усміхнувся до мене своєю приязною посмішкою, показавши два ряди гарних, навдивовижу білих зубів.

А присісти мені треба було: у гольцшуги набилося повно вугілля. Та щойно я поклав лопату, як на мене з лайкою налетів Нагель і вже замахнувся був своїм кулаком-довбнею. Стасик став між ним та мною і спокійно мовив:

— Не чіпай!

Звичайно добрий погляд його сірих очей невпізнанно змінився став колючим, лиховісним.

— Ага, он воно що! Саботаж! — істерично заверещав Нагель.

— Заспокойся, — осадив його Стасик. — Інакше я тебе остуджу.

Штейгер аж засичав від люті:

— За образу підеш у карцер! Я тобі покажу! За погрозу німцеві — тюрма! Я негайно доповім пайові Гоппе…

— Не лякай, бо ми й так у тюрмі. Краще подумай, хто тоді за мене робитиме? Пришлють сюди пару доходяг, будеш виносити їх із лави на носилках. Скумекав?

Нагель одразу якось обм'як, відійшов убік, навіть закурив, що суворо заборонялося. Щоб не ускладнювати становища, я взяв лопату і почав накидати у вагонетку вугілля. Вчинок Стасика мене страшенно здивував. А він, наче нічого й не сталося, залишався спокійний, навіть підморгнув мені: